Павло Дерев'яненко - Аркан вовків, Павло Дерев'яненко

від нестерпної муки. Він заквилив від удушення і білування, від крижаних гілок і розпечених ножів, захлинався і висушувався водночас. Чому Захар не попередив...

Біль прибив до землі, з агонією прийшла темрява. З горлянки вирвався крик, полився довго та безупинно, перетворюючись на пронизливий вереск. Тіло били корчі. Жодна істота не здатна витримати таких тортур. Жодна істота не має відчувати таких тортур.

Рот залило киплячою смолою, по черепу било ковальським молотом. У стиснутих очах, що крутилися в очницях, намагаючись вирватися геть звідти, горіло видіння — ніби хвилі болю вичавили з тіла душу і вона спостерігала жахіття перетворення збоку: ось він колінкує, б'ється у безперервному вереску, хаотично смикаючи кінцівками, м'язи випинаються від напруги, колючий хребет вкривається чорним хутром, вени пульсують, вуха залізли на маківку, обличчя витягнулося як рило в чорта. Жахливе, огидне, жалюгідне видовище. Це не його тіло, це не він...

Темрява. Вовче гарчання. Багряні очі. Звір дивиться на нього, шкіриться,

я частина тебе,

невід'ємна та буремна, розділимо жагу та кров на двох, віднині і до смерті

ми будемо разом, хлопче,

зазирни всередину та побачиш мене, і

ніщо у світі не розлучить нас!

Біль різав, пиляв, роздирав на клапті, кидав на бите скло й товкся зверху. Він сам погодився, він сам обрав...

І все скінчилося. Біль вщух, як зникає шторм, лишаючи розбурхане море. Северин лежав, випалений та викручений, без жодного руху та бажання жити.

Відчув обережний дотик до голови.

— Все добре, синку, все скінчилося. Молодець. Ти витримав!

Не помер.

— Найгірше позаду. Дихай, дихай рівно. Все скінчилося.

Голос Захара звучав поряд, але якось інакше.

— Северине, обережно розплющ очі.

Дивись.

Джура неохоче розтулив повіки. Скільки кольорів!

Світ відкрився небаченим прихованим боком. Наче сліпець, що прозрів, Северин дивився на нічний берег та бачив його так добре, ніби був сонячний день. Як він не бачив досі? Як не міг нічого розгледіти без вогню? Очі розрізняли стільки відтінків чорного і сірого, помічали найдрібніші деталі, він навіть бачив ропух на іншому березі річки, які й досі мовчали під враженням від його волань.

Дихай.

Він набрав повітря — і в ніздрі ударили сотні запахів. Северин відчув, що поряд сидить літній чоловік у запилюженому одязі, від нього відгонить потом і тютюном, неподалік тремтять двоє наляканих криком коней, жеребець та кобила, обидва нещодавно випорожнилися, а на цьому самому місці дві години тому пробігав заєць, що побіг далі, у духмяні трави, де просто зараз сновигають полівки — здається, три...

Слухай.

Вуха смикнулися. Чотири! Слух розрізнив мишаче шурхотіння у полі, почув плюскіт води, де тільки-но спливла риба, засік шурхіт невеликих крил на дереві на тому березі річки. Він чув щонайтихші звуки — навіть такі, про які раніше не підозрював...

Весь світ спалахнув і склався в безшовну живу картину, яку він осягав і розумів.

— Приголомшливо, еге ж? — серце Захара б'ється швидко, він переляканий, але промовляє спокійно. — Тепер підіймайся потрохи, синку. Звикай до нового тіла. Обережно, ставай спочатку на передні...

Северин перевів погляд на чорні пазуристі лапи перед собою і довго дивився на них, не усвідомлюючи, що ці кінцівки належать йому. Треба ототожнити себе з ними.

Вставай.

Права лапа смикнулася. Це з його волі? Чи вона сама по собі?

— Твій розум, а особливо досвід і пам'ять, підводять тебе. За п'ятнадцять років ти звик до іншого тіла. Заплющ очі та довірся відчуттям, синку. Все вийде само собою.

Він послухався поради Захара. Замружився й вирішив підвестися. Тіло відгукнулося — джура піднявся, наче людина, яка вирішила побігати на чотирьох.

— Добре, тепер потроху спробуй рухатися.

Северин випростався. Зробив обережний крок. Треба дивитися перед собою.

Він обережно розплющив очі, зробив другий крок, одразу оступився.

— Нічого, нічого, помалу...

Крок. Іще. Іще. Мабуть, він так плазував у дитинстві, коли навчався триматися на ногах...

Біжи.

І раптом невпевненість зникла.

Молодий вовк хльоснув хвостом по боках і вишкірився. Він має хвоста, чорт забирай!

— Я вовк! — закричав Северин та почув лише виття, що линуло із власної горлянки.

Він відчув свою міць та спритність, пронизливу гостроту відчуттів та пружність м'язів, нова сила виповнювала його, лилася через край, кликала за собою — і він радісно піддався тому поклику, стрибнув, клацнув зубами, помчав у луки, полетів над травами, наче бігав на чотирьох усе життя, а світ, що слухняно розкривався назустріч новими запахами і звуками, корився його невичерпній силі. Трави лоскотали боки, земля летіла з-під лап, він був звіром, вільним та могутнім, швидким і непереможним, і ніхто й ніщо не могло йому завадити.

Але він помилявся.

Ворог.

Його наздогнав новий запах — і величезним стрибком дорогу заступив великий сірий вовк. На його жилавому тулубі вився дивний візерунок із темнішого хутра, що обрисом нагадував великий пасок. Вовк вишкірився на Северина жовтими іклами і тихо загарчав. Северин зупинився, нахилив голову. Вовчисько підняв лапу та вказав у зворотному напрямку — повертайся. За вибухом щастя від нових почуттів Северин забув усі вчительські настанови, що йому втовкмачували безперестанку, і Захар прибув їх нагадати.

Розірви йому горлянку.

Джура притис вуха, винувато підібгав хвоста, розвернувся та слухняно потрюхикав назад, відчуваючи сором за те, що від захвату так легко все забув. Захар біг позаду і зрідка нагадував про себе тихим гарчанням.

Вони повернулися до коней, які спокійно дивилися на двох звірів, глибоким тваринним чуттям упізнаючи у них своїх хазяїв. Северин підбіг до річки, почав пити, навіть не задумуючись, як він це робить. З води на нього дивився чорний вовк із жовтими очима. Він підніс носа майже до води, розглядаючи своє друге тіло. Так дивно у власному відображенні бачити не людину... Який батько у цій подобі? І якою була мама?

Знову гарчання: Захар нагадував, що час перекидатися. Северину зовсім не хотілося повертатися до слабкого