Павло Дерев'яненко - Аркан вовків, Павло Дерев'яненко

Зосереджений погляд, тихий наказ, обережний жест. Кров осавули зупинилася та згорнулася. Неподалік пробіг вовк, окинув їх швидким поглядом, понюхав повітря та потрюхикав собі далі.

— Чудово, чудово, — пробурмотіла Віра, уважно розглядаючи пальця. — А тепер розкажи історію з мавкою.

І звідки вона знає? — здивувався подумки Северин та розповів усе від початку. Сестра Забіла уважно слухала оповідь, розглядаючи чорне дубове листя, а потім спитала:

— Хтось ще із потойбічних істот розмовляв із тобою?

Чорнововк коливався кілька секунд, а потім відповів:

— Лісовик. Я не можу розповісти, де саме ми з учителем його зустріли, бо то таємниця, яку я заприсягнувся зберегти.

— Розумію, розумію. Але бодай щось ти можеш повідомити?

— Він погодився розмовляти тільки зі мною, а не з учителем.

— Цікаво, цікаво, — Віра уважно подивилася на нього. — Дехто з Ордену за все життя нікого, крім Ґаада, не бачив, а ти ще до отримання золотої клямри зустрів двох інших потойбічних створінь. Дай-но мені руку.

Вона вдивилася в лінії на долоні та усміхнулася. Потім знову пильно подивилася в його обличчя та сказала:

— Став питання, що тебе турбує.

Мабуть, він мав надто схвильований вигляд.

— Пані Забіла...

— Просто сестра Віра.

— Лісовик напророкував мені, ніби першим, кого я вб'ю, стане мій тато... І тепер його слова гризуть мене так сильно, що іноді не можу заснути. Час від часу я забуваю про них, але спогади повертаються. Чи можна вірити таким пророцтвам? Або він просто сміявся наді мною?

Віра мовчала.

— Складно, складно... Я не можу відповісти на твоє питання, — нарешті мовила осавула, хитнувши головою. — Після багатьох років, проведених між двома світами, я можу тільки констатувати, що потойбічні створіння мають різні характери та різні мотиви... Зовсім як люди. Але ти, Северине, ніколи не давай будь-яким пророцтвам тяжіти над собою та впливати на твої рішення, бодай від кого ти їх почув. Це все, що я можу порадити. Розчарований?

— Ні.

Розчарований, але Северин не зважився вимовити це вголос.

— Я могла тобі відповісти «не вір, то все неправда», тобто сказати, що ти хотів почути. Але я не брехатиму, — вона легко посміхнулася.

— Дякую.

Віра відвернулася і промовила в повітря:

— Йди, Северине, йди. Лишилася остання перевірка. Побачимось на вовчій стежці.

Її погляд блукав стовбуром Мамаєвого дуба.

Останнім чекав керманич призначенців. Учитель його батька, Іван Чорнововк, найбільше нагадував саме того осавулу, якого малювала уява Северина: сивий, мужній, із суворим обличчям та важким поглядом. На його персні біг вовк із чересом на тулубі.

Іван насупив кошлаті брови і без привітань наказав:

— Обернися на вовка.

***

Ніч принесла прохолоду. Небом повзла повня, яскраво сяяли зорі, розливаючи світло річковим плесом. Завзято стрекотіли цвіркуни, у плавнях по той бік річки кумкали ропухи, в очереті іноді зблискували тьмяні вогники, ніби пустотливі потерчата мерехтіли ліхтариками.

Захар обрав місцину не через мальовничі пейзажі: тут на кілька миль навколо не було жодної людської душі. Старий характерник ретельно обстежив берег та вибрав найкращий, на його погляд, майданчик.

— Перше перетворення найважливіше. Тому навіть місце потрібно підібрати ідеально, — пояснив учитель.

Як саме він визначав ідеальне місце, Захар не розповів. Деякі речі лишалися таємницею для будь-кого, хто не мав череса з усіма клямрами.

Наприклад, за п'ять років навчання Северин жодного разу не бачив, як Захар перекидається на вовка, хоча точно знав, що вчитель робив це. Перевтілення у звіра вважалося однією з найбільших містерій Сірого Ордену, яку належало тримати подалі від людей, і цю неписану заборону дозволялося порушувати тільки під час воєнних дій, коли сіроманці билися в рядах війська Січового, або ж за якихось надзвичайних обставин. Попри чутки характерники оберталися вовками переважно для розвідки, а не заради бою.

Северин роздягнувся догола. Якби він мав на собі сережки, браслети чи персні, то теж мусив би їх зняти: прикраси заважали під час обернення. Завдяки таланту кобзарів, а особливо думам «Три клямри» та «Про сіру голівоньку та ясну дівчиноньку», серед люду глибоко вкоренилася віра, що саме зачарований черес допомагає перетворювати власника на вовка, але насправді його також потрібно скидати.

— Що може вибити тебе з вовчої подоби?

— Біль. Я мушу бути обережним.

— Скільки часу ти проведеш у вовчій подобі?

— Кілька хвилин, аби звикнути до нового тіла.

— Що станеться, якщо ти пробудеш у вовчій подобі більше?

— Звір оволодіє моїм розумом. Тіло залишиться вовчим. Ви вб'єте мене.

За останні кілька годин Захар поставив ці питання не менше десятка разів, але Северин щоразу слухняно відповідав. До ночі срібної клямри учитель готував його так само ретельно.

— Добре, козаче. Готовий?

Як до такого можна бути готовим?

— Так.

Ніч була теплою, але його лихоманило. Северин знав, що Захар переживає, і, ймовірно, більше за нього, але не виказував того ані голосом, ані жестом.

— Браслети? Каблучки?

— Ви ж знаєте, я без них.

— Навіть досвідчені лицарі забували про це.

— Я готовий, учителю.

— Нехай Мамай допомагає, — Захар простягнув йому срібного ножа.

Северин розрізав пучку великого пальця та повернув зброю вчителю. Обережно провів пальцем по губах — так, аби відчути смак крові. Тепла, солона, з присмаком заліза.

Він підняв голову до молодого місяця, дозволив йому розтопитися в очах.

Промовив неголосно і виразно:

— Я — вовк.

У відповідь прийшов біль.

Роздер шкіру, шмагнув по м'язах, захрускотів кістками, смикнув за нігті, обпік нерви, різонув очі; Северин не уявляв, що біль може мати стільки відтінків. Свербить! Горить! Кожна частинка тіла — а їх виявилося багато, дуже багато — розривалася та волала