Тосікадзу Кавагуті - Доки кава не охолоне, Тосікадзу Кавагуті

— Справді? — тихенько прошепотів він.

— Так, — Когтаке кивнула.

Фусагі дивився на неї так лагідно, як ніколи раніше. Опустивши очі на коричневий конверт у своїх руках, він повільно наблизився до Когтаке й зупинився на відстані простягнутої руки.

— Ось, — сказав він. І, наче сором’язлива дитина, простягнув їй конверта.

Когтаке спробувала відштовхнути його руки.

— Але тобі покращає, — сказала вона.

— То можеш його викинути, — Фусагі наполегливо простягав їй листа.

З його голосу зникла звична похмурість. Він промовив ці слова так ласкаво, що в серце Когтаке закралося дивне відчуття, ніби вона щось проґавила.

Фусагі ще раз тицьнув їй коричневого конверта. Жінка простягнула свої тремтливі руки й ніяково взяла його. Вона не знала, чого чекати від Фусагі.

— Пий. Не можна, щоб кава охолола, — сказав чоловік, демонструючи, як добре знає правила. Він нагадував їй, що каву треба допити, доки вона не вистигла. Здавалося, та добра посмішка ніколи не сходила з його обличчя.

Когтаке кивнула. Легесенько. У неї не лишилося більше слів, тому вона потягнулася до чашки.

Коли Когтаке обхопила обома долонями чашку, Фусагі відвернувся.

Наче сплив час, подарований їм як подружжю. Очі Когтаке знову почали наливатися сльозами.

— Любий… — гукнула вона несподівано навіть для себе.

Фусагі не обернувся. Його плечі ледь помітно здригалися. Не зводячи погляду з його спини, Когтаке одним ковтком допила каву. Вона зробила це так швидко не тому, що поспішала, адже кава могла будь-якої миті охолонути, а з поваги до Фусагі. Він так завбачливо відвернувся, аби вона могла швидко й безпечно повернутися в майбутнє. Такої глибини сягала його доброта.

— Любий мій…

Когтаке відчула, що її огортає мерехтлива пара. Поставила чашку на блюдце. Коли забрала від неї руки, вони теж почали перетворюватися на пару. Жінка поверталася в теперішнє. Та швидкоплинна мить, коли вона знову відчула себе дружиною Фусагі, минула. Зненацька він обернувся. Схоже, його увагу привернув дзенькіт її чашки, коли вона поставила її на блюдце. Когтаке не знала, якою бачив її Фусагі, але, вочевидь, він таки її бачив. Її свідомість теж огортала пара, та вона ще встигла помітити, як його губи ледь ворухнулися.

Якщо їй не здалося, він сказав: «Дякую».

Свідомість Когтаке злилася з парою, і її понесло з минулого в теперішнє. Кафе навколо скажено закрутилося. А вона не могла спинити нестримні потоки сліз. За якусь мить вона знову побачила перед собою Казу й Кеї. Жінка повернулася в теперішнє — у той день, коли Фусагі цілковито про неї забув. Від одного погляду на обличчя Когтаке Кеї й сама стривожилася.

— Лист? — запитала вона, але сказала просто «лист», а не «романтичний лист».

Когтаке поглянула на коричневий конверт, у якому був лист, що його вона отримала від Фусагі в минулому. Жінка повільно вийняла його з конверта.

Лист було написано базовою складовою абеткою, кучерявими значками, що скидалися на повзучих черв’ячків. Вона впізнала почерк Фусагі. Переглядаючи листа, затулила правою рукою рота, стримуючи ридання, а з її очей полилися сльози.

Реакція Когтаке була такою несподіваною, що Казу теж занепокоїлася.

— Когтаке… З вами все гаразд? — запитала вона.

Плечі Когтаке почали здригатися. Вона щораз голосніше схлипувала. Казу й Кеї просто стояли й дивилися на неї, не певні, що мають робити. За якийсь час Когтаке простягнула листа Казу.

Та взяла листа і, ніби сумніваючись, що варто його читати, подивилася на Казу за барною стійкою. Кеї сумно кивнула.

Казу перевела погляд на заплакану Когтаке й почала читати листа.

«…Ти медсестра, тому я припускаю, що ти вже й сама помітила. У мене хвороба, яка стирає мою пам’ять.

Гадаю, що, коли я все більше втрачатиму пам’ять, ти зможеш погамувати свої почуття й дбатимеш про мене з незворушністю медсестри, і робитимеш це попри всі дивні речі, які я казатиму або чинитиму — навіть якщо я забуду тебе.

Тому я прошу тебе ніколи не забувати одного. Ти — моя дружина, і якщо життя в ролі моєї дружини стане для тебе занадто тяжким, я хочу, щоб ти покинула мене.

Ти не зобов’язана залишатися зі мною як медсестра. Якщо я стану негодящим чоловіком, хочу, щоб ти покинула мене. Прошу лише, щоб ти робила все від тебе залежне як моя дружина. Зрештою, ми подружжя. Навіть якщо я втрачу свою пам’ять, хочу, щоб ми залишалися чоловіком і дружиною. Для мене нестерпна думка, що ми залишатимемося разом тільки з жалю.

Я не можу сказати тобі цього особисто, тому пишу про це в листі».

Коли Казу дочитала листа, Когтаке й Кеї звели очі до стелі й розридалися. Когтаке збагнула, чому Фусагі віддав цього листа їй, своїй дружині з майбутнього. З листа було зрозуміло, що він передбачив такі дії Когтаке після того, як вона дізнається про його хворобу. А коли вона справді повернулася з минулого, Фусагі зрозумів, що в майбутньому Когтаке, як він і передбачав, дбала про нього як медсестра.

Усупереч тривозі й страху втратити пам’ять, Фусагі сподівався, що Когтаке залишатиметься його дружиною. Його серце завжди належало їй.

Навіть утративши пам’ять, Фусагі любив роздивлятися туристичні журнали й занотовувати щось із них до свого записника. Якось Когтаке прочитала його записи. Він занотовував назви місць, у яких побував, аби побачити тамтешні сади. Жінка припустила, що так давалися взнаки уривки його спогадів про роботу садівником. Та вона помилялася. Він записував назви місць, які відвідував разом з нею. Тоді Когтаке цього не помітила. Не могла помітити. Ті записи були останніми спробами Фусагі не забути свою дружину.

Звісно ж, Когтаке не вважала, ніби припустилася помилки, ставши медсестрою для Фусагі. Вона вірила, що це на краще. І Фусагі ні в чому не звинувачував її у своєму листі. Когтаке відчувала, що він знав: її запевняння в тому, що він видужає, були брехнею, але він хотів вірити в цю брехню. «Інакше, — подумала вона, — він не дякував би мені».

Коли Когтаке виплакала всі сльози, з убиральні повернулася жінка в білій сукні. Вона зупинилася перед Когтаке й низьким голосом промовила тільки одне слово: «Устань!»

— Звісно… — сказала Когтаке й квапливо підвелася, щоб звільнити стілець для жінки в білому.

Її поява була напрочуд своєчасною й саме збіглася зі зміною настрою Когтаке. Червоними, набряклими від плачу очима вона подивилася на Казу й Кеї, а потім помахала в повітрі листом.

— Ну от, ви самі все чули, — з посмішкою сказала вона.

Кеї кивнула, з її круглих сяйливих очей досі лилися водоспади сліз.

— Що це я робила? — пробурмотіла Когтаке, дивлячись на листа.

— Когтаке… — Кеї шмигнула носом і стривожено зиркнула на жінку.

Когтаке