Марк Аврелій Антонін - Наодинці з собою

діла як знаряддям, що його мені дала природа Цілого. Якщо ж не стане, то, коли не доберу іншого способу, — або уступлю те діло комусь, хто краще впорається, або сам діятиму, як зумію, залучивши когось спроможного скористати з моєї керівної частки так, щоб зробити щось доречне й пожиточне для спільноти. Чи сам я це робитиму, чи з кимось — треба тягнутися лише до одного: щоб воно було пожиточне для спільної справи і гармонійно до неї прилаштовувалося.

6. Скільки ж то тих гучно оспіваних вже кануло в забуття; і скількох оспівувачів уже давно немає!

7. Не соромся, коли тобі помагають: маєш робити те, що пристало, як той воїн, що бере твердиню. Що, як через кульгавість не зможеш видертися на забороло сам, а лише з кимось?

8. Не хвилюйся прийдешнім: коли туди дійдеш — матимеш той сам глузд, яким і тепер послуговуєшся.

9. Усе навзаєм переплетене, і ця сув'язь — свята; ледве чи є щось чуже одне одному, бо кожне упорядковує і прикрашає ту саму всесвітню красу й порядок{273}. Адже Всесвіт — то все в одному, а бог — один у всьому. Одне єство; один закон — розум, спільний для всіх мислячих істот; одна істина. Отож і досконалість є одна на всіх споріднених істот, причетних до того самого розуму.

10. Все матеріальне скоро щезає в єстві Цілого; всяка причина — скоро зводиться до розуму Цілого; всякий спогад — скоро поринає у вічність.

11. Для розумної істоти природне діяння — те саме, що розумне діяння.

12. Правий чи правлений?{274}

13. Той сам глузд, що є в членах тіла, коли вони між собою поєднані, мають і розумні істоти, коли вони — хоч і на відстані, — налаштовані до спільної праці. Це тим більше спаде тобі на ум, коли раз у раз примовлятимеш до себе: «Я — член і учасник тіла, складеного з розумних істот». Але якщо скажеш, що ти не «член-учасник», а навпаки — «відчленована частка»{275}, — то, отже, наразі любиш людей не від усього серця, не до кінця звеселяєшся своїм доброчинством: ти робиш добро для годиться, а не як для себе самого.

14. Чогось стороннього досхочу хай випадає тим, хто може від таких випадків постраждати; нехай і самі постраждалі досхочу нарікають. А я, коли не визнаю того, що мені припало, за зло, — не зазнаю жодної шкоди; і не визнавати цього — таки в моїй владі.

15. Хай там що роблять чи кажуть, а я мушу бути добрим. Так само промовляли б і золото, і смарагд: «Хай там що роблять чи кажуть, а я мушу бути смарагдом і берегти свою барву».

16. Керівна частка ніколи сама собі не докучає: скажімо, не вводить себе в пожадання. А навіть якщо хтось і зміг би нагнати їй страху чи завдати болю — то й нехай: власне визнання ніколи не зверне її у такі закрути.

Нехай тіло само потурбується, щоб від чогось не постраждати, а якщо страждає — нехай про це скаже; а душа, коли настрашена чи зажурена, хоч загалом це визнає, проте аж ніяк не страждає, бо не в стані про таке судити.

Сама собою керівна частка — незалежна, якщо сама себе від чогось не узалежнить; подібно ж і незворушна, і не знає перешкод, якщо сама себе не зворушить і сама собі не перешкоджатиме.

17. Щастя — це добра керівна частка{276} або ж добрий геній. А ти, уяво, що тут робиш? На богів, іди, звідки прийшла; не потребую тебе. Ти прийшла за давньою звичкою, тож не гніваюся; лишень відійди.

18. Боїшся перетворень? Але як без них могло б щось з'явитися? І що для природи Цілого любіше чи ближче? Ось ти — чи міг би скупатися, якби не зазнала перетворення деревина?{277} Чи міг би харчуватися, якби не зазнавала перетворення їжа? Чи будь-що корисне могло б звершитися без перетворень? То хіба не бачиш, що й ти так само перетворюєшся, і це так само конечно для природи Цілого.

19. В усіх тіл, які, наче крізь бистрінь, рухаються крізь єство Цілого, така з ним спорідненість і така співпраця, наче в частин людського тіла — між собою.

Скількох Хрисіппів, скількох Сократів, скількох Епіктетів уже поглинула вічність! Нехай це спадає тобі на думку щодо кожної людини й щодо кожної речі.

20. Маю лиш один клопіт: як би то не вчинити чогось такого, чого не воліє устрій людини, або не так, як він воліє, або чого не воліє саме тепер.

21. Ще трохи — і про все забудеш; а ще трохи — і все забуде про тебе.

22. Лише людині властиво любити й тих, хто помиляється. Так воно й стається, щойно тобі спаде на думку, що хиблять твої родичі, що хиблять через невідання, що хиблять не зі своєї волі; що невдовзі й тобі, і їм помирати; але насамперед — що тобі не завдано шкоди, адже твоя керівна частка не стала гіршою, ніж була до того.

23. Природа Цілого — із цілого єства, наче з воску, — то коника виліпить, то, зім'явши його, зужиє цю матерію на деревце, далі — на чоловічка, далі — ще на щось; але все це постає вельми ненадовго. Нічого страшного для скриньки в тому, що вона зламається, — як і в тому, що її колись змайстрували.

24. Лють на обличчі геть супротивна природі: коли вона там буває часто, пригожість або вмирає одразу, або врешті так згасає, що її вже незмога засвітити знову. Спробуй звідси виснувати, що лють суперечить розумові; але якщо тебе покинуло навіть відчуття того, що ти хибиш, то навіщо й жити?{278}

25. Усе, що бачиш, ось-ось перетворить природа-урядниця Цілого; із єства цих речей вона вчинить щось інше, а з його єства — ще щось, тож і Всесвіт завше буде юний.

26. Коли хтось у чомусь проти тебе схибив, одразу візьми до серця, що саме він хибно визнав добром чи злом. Уздрівши це — пожалієш його, і ані не дивуватимешся, ані не гніватимешся, адже ти й сам визнаєш добром або те саме, що він, або щось подібне; тож мусиш йому пробачити. Коли ж не визнаєш цього ні добром, ні злом, — тим легше тобі до нього бути поблажливим, якщо він чогось не добачив.

27. Не бери собі в ум того, чого нема, так, наче воно є; натомість бери на розум найліпше з того, що є, і задля цього пам'ятай,