Владислав Валерійович Івченко - Одіссея найкращого сищика республіки

— Барон шукає вас. І явно не для того, щоб подякувати за чудові пригоди.

— Звідки знаєте?

— В Охтирці було чутно, як тремтіла земля. Велетень шукав вас там. Фон Шпіл хоче помститися.

— Треба було його пристрелити, — сказала Альчеста.

— Вам треба сховатися, — сказав Бар-Кончалаба. — Подалі звідси.

— Івану Карповичу потрібне лікування, — заперечив Піддубний. — Воно можливе лише у великому місті. Треба потайки приїхати до Києва і там сховатися.

— Я не буду ховатися, навпаки — я вийду в світ, — сказав я і помітив здивовані погляди.

— Як у світ? — спитав професор.

— А так. Треба сповістити всі київські газети про моє прибуття. Щоб на вокзалі зустрічав натовп і все місто знало, що до Києва приїхав найкращий сищик імперії!

— Але тоді барон знатиме, де ви! — злякався Піддубний.

— І що з того? Він відправить велетня до Києва? Ні, бо це буде скандал! Відправить туди звичайних убивць? Ні, бо до мене буде прикута величезна увага. І якщо зі мною щось станеться, листи з розповіддю про фон Шпіла не можна буде зупинити! Вони його знищать. Він ніколи не наважиться на удар, якщо я буду в центрі уваги.

Бар-Кончалаба зааплодував.

— Браво, Іване Карповичу, браво! Чудовий план! Але про всяк випадок будьте готові до найгіршого. Принаймні пістолет майте напохваті, — порадив професор.

— За це не хвилюйтеся. — Я показав браунінг, який мені принесла Альчеста. Собі вона купила у Харкові люгер. — Тепер ось що. У потязі на мене легко буде напасти, добре було б, якби про моє перебування там ніхто не знав.

— Але як це зробити? — спитав професор. — Вас на ношах одразу помітять!

— Знову використаємо ящик. Покладіть мене всередину і здайте в багаж. Лікар зробить укол, і я спатиму до самого Києва, наче немовля.

— Ні, вам необхідний догляд! — підхопився Піддубний.

— Мені необхідно доїхати живим.

— Велетень не прийде на станцію!

— Велетень ні, а хтось із людей фон Шпіла — цілком можливо. Якщо помітить мене, сповістить велетня, а той нападе на потяг.

— Іван Карпович правий, — сказав Бар-Кончалаба. — Треба поберегтися.

— Я поїду з тобою, — сказала Альчеста. — Мені теж зробите укол. Спатимемо разом.

Я не міг відмовитися від такого товариства.

— Будіть вашого древонасадця, нехай зіб’є дебелий ящик.

Невдовзі у дворі застукали молотки й зачиргикали пили. До мене прийшов професор.

— Іване Карповичу, я хочу поговорити з вами.

— Про що?

— Ви ж не будете писати про барона і його велетня?

— Ні, я напишу. Просто поки що не буду друкувати. Якщо ж фон Шпіл спробує вдарити, то отримає скандал, який його знищить. А чому ви питаєте?

— Я хотів узяти велетня для своєї енциклопедії малоросійських чудовиськ. За царя мені заборонили її друкувати, навіть посадили в тюрму, бо вважали, що я зводжу наклеп на наше православне Отєчєство, де не могло бути чудовиськ. Але вони є. І велетень міг би бути справжньою окрасою книжки. Ви не проти, якщо я напишу про нього?

— Пишіть, але без згадок про мене чи Альчесту.

— Домовилися! — Професор помітно зрадів.

Наступним прийшов Піддубний.

— Іване Карповичу, у вас у Києві буде багато вільного часу, — почав здалека лікар.

— Не знаю, можливо. А що таке?

— А якщо я вам надішлю свої детективні історії, ви їх подивитеся, хоч одним оком?

— Та ока в мене два, це рука одна поки що діє. А для чого надсилати? Давайте їх зараз.

— Та я ще не написав, — зніяковів Піддубний. — Я збирався тільки. От напишу і надішлю. Подивитеся?

— Залюбки.

Невдовзі мене винесли у двір, поклали у великий ящик на пару перин. Поруч лягла Альчеста, кришку забили, нам зробили укол і повезли на станцію. Прокинулися, коли були біля Києва Піддубний розповів, що на станції бачив кількох підозрілих людей, мабуть, шпигунів барона, але вони не звернули уваги на ящик, повантажений у багажний вагон. У Києві Піддубний відвіз ящик до готелю неподалік Михайлівського собору. Там я уклався в постіль і наказав викликати журналістів. Їх набігло кілька десятків. Я розповів, що був важко поранений під час розслідування чергової справи, прибув до Києва для лікування й написання чергової книжки, у якій розповім про нові пригоди. Запитань було багато, але я сказав, що почуваюся не дуже добре, і пообіцяв зібрати пресу за кілька тижнів, коли трохи наберуся сил Журналістів вивели, а до мене прийшов відомий київський хірург, якого порадив лікар Піддубний. Хірург призначив операцію, і мене відвезли до лікарні. Там розрізали руку і збирали кістки, пошкоджені кулею. Наступні дві доби я пам’ятав погано. Мила Альчеста була поруч, і це дуже мене надихало. Коли я отямився остаточно, Альчеста сказала, що всі ці