Михайло Васильович Лукінюк - Обережно: міфи!

в такому ж дусі російської юні продовжується, зокрема й шляхом подання добряче запліснявілого історичного матеріалу, котрий цілковито втратив свою «історичність», надто з огляду на те, що іще в момент своєї з’яви він уже був добряче здеформований важким катком великодержавної ідеології Російської імперії. Так, нещодавно в Москві у серії «История России для детей» була перевидана — без будь–яких змін — «История Петра Великого» 1875 р. видання (1994). Не беручи на себе труд більш–менш детального аналізу цієї привабливо оформленої книги, глянемо — бодай побіжно — на подання в ній лише однієї історичної події, пов’язаної з іменем і вчинком Мазепи — взяття російськими військами Батурина.

Нагадаємо, як пише про цю «славну» перемогу російських військ у своїх щоденниках уже згаданий Г. Адлерфельт: «Цар, хотячи помститися Мазепі... наказав Ментикову негайно заатакувати його столицю (і, як подає Н. Полонська–Василенко, 1993, т. 2, с. 69, «другим на приклад сжечь весь...» — М. Л.), поки шведи не прибули на допомогу. Меншиков напав на неї 3 листопада і здобув її». Як саме здобув, доволі детально описує Микола Аркас (1908. — с. 287): «31–го [жовтня] Меншиков прибув із військом до гетьманської столиці і почав перемовлятися з полковником Чечелем, але ні до чого не договорилися, а козаки завзято гукали з мурів: “Усі тут помремо, а в столицю не пустимо!” Завзято одбивалися козаки од московського війська. Коли це 1–го листопада уночі один з полкових старшин Прилуцького полку, Іван Ніс, прийшов (за іншими джерелами, послав довіреного старшину. — М. Л.) до Меншикова і розказав йому, що знає потайну хвіртку (у Полонської–Василенко — «таємний підземний хід»; така ж версія, до речі, переважає й у іноземних джерелах. — М. Л.) — нею можна увійти у Батуринський замок [Меншикова вже навіть довелося наздоганяти, позаяк залишені Мазепою війська та мешканці столиці, як наголошує автор «Історії Русів» (1991. — с. 261), «боронили місто та його укріплення зі взірцевою хоробрістю та відвагою». Це визнають і російські історики, зокрема Д. Бантиш–Каменський (1993. — с. 399), зазначав, що вони «мужньо боронили земляні укріплення» — і «приступи відбивано кілька разів од міських валів». Тож упевнившись, що на легку й швидку «вікторію» розраховувати не доводиться, з настанням темряви «росіяни відступили від міста і перейшли ріку Сейм для зворотного походу». Про це ж читаємо й у тритомній «Истории Малороссии» Миколи Маркевича (1842. — с. 473): «Меншиков отступил от города и перешел за Сейм, для похода обратного». Тому вже згадуваний полковник Ніс — продовжуємо цитувати «Історію Русів» — «вислав уночі з міста старшину свого, на прізвище Соломаха, і звелів йому, наздогнавши Меншикова на поході, сказати, щоб він приступив до міста перед світанком...» Але про ці перипетії штурму Батурина мовчить навіть «енциклопедичний» С. Соловйов, обмежившись лише наведенням коротенького повідомлення — чи радше переможної реляції — про цю «баталію», поданого самим Меншиковим царю (1896. — т. XV. — с. 1523): «Доношу вашей милости, что сего числа о шти (шести) часах пополуночи здешнюю фортецію с двух сторон штурмовали и по двучасном огню оную взяли». — М. Л.]. Меншиков з частиною війська наполіг з усієї сили з противного боку Батурина, де скупчилося обороняти город усе військо козацьке, а тим часом остання частина москалів пробралася через тайник у замок. Тільки–но чутка про це розійшлася, як городяни, під проводом дьякона і його дочки, кинулися вибивати москалів з тайника. Але було вже пізно, і Меншиков узяв гетьманську столицю, спалив її упень, усіх жителів, старих і малих, жінок і дітей, перебито до одного (майже всі джерела сходяться на загальній кількості близько 6000 осіб. — М. Л.), частину старшин замордовано лютими карами, трупи їх прив’язано до дощок і пущено униз по річці Сейму...» Таке саме — щодо поголовного винищення — можна прочитати і в багатьох інших зарубіжних авторів.

А от згідно з названим московським «джерелом» (История Петра... — 1994. — с. 210–211), Меншиков зовсім не збирався атакувати [а як же наказ царя — «негайно»? На цьому ж, до речі, наголошує й С. Соловйов (назв. пр. — С, 1523): «30 жовтня приїхав у Погребки Меншиков; скликано було військову раду, де вирішено — відіслати негайно Меишикова для оволодіння Батурином, перш ніж увійшли туди шведи з Мазепою»], а навпаки, уперто «хотів покінчити без кровопролиття». Однак коли місто все ж «штурмували з двох боків і взяли його», то «весь гарнізон і всі мешканці» чомусь «були вбиті». А щодо руйнації самого Батурина, то це сталося, мовляв, лише тому, що «Меншиков упевнився, що укріплення є ненадійними, а тому, коли все, що можно було взяти, було вивезено, місто та укріплення були спалені й дощенту зруйновані». Все в точності повторилося — так, як уже було під час вікопомної навали орди «сумирного» та «набожного», як стверджував Карамзін (1988. — с. 207–220), А. Боголюбського на Київ. А надто — у зображенні подій «добродушними» істориками...

(обратно)

52 «Ми звикли по плебейському реготати над словом «шляхта», — писав ще в 1970 р. у своєму знаменитому есеї «Серед снігів» В. Мороз, — і забули, що від нього походить також «шляхетність». Найбільше лихо України в тому, що постійні лихоліття зробили з нас націю плебеїв. А будівничі, елітарні якості може мати тільки аристократ». Як це не гірко визнавати, однак наше сьогодення незаперечно доводить: поки що в незалежній Україні найгостріше бракує саме національної аристократії...

(обратно)

53 Зраджували не тільки одинаки — на бік ворога переходили цілі підрозділи. Одна лише сумнозвісна «РОА» чого варта! Або ще: про «жахливі злочини зарізяк із дивізії СС «Галичина» московська пропаганда безугавно туркала у вуха кожній радянській людині, а от про «подвиги» — ба навіть про сам факт існування — російських дивізій СС не прохоплювалася ані словом. Однак як свідчать німецькі документи (УПА в світлі німецьких... — 1983. — с. 216), звинувачувані московським режимом у «зраді інтересів українського народу» вояки УПА категорично не бажали «підпорядковуватися ген. Власову... — ні політично, ні військово». «На нашій землі, — наголошував наказ Командира УПА Клима Савура (полковник Д. Клячківський — див.: Малий... — 1997. — с. 407) «командирам і командантам Української Повстанчої