Михайло Васильович Лукінюк - Обережно: міфи!

Л. Залізняка, але навіть це вражає). А ось як про це писав більш ніж півтораста літ тому І. Котляревський (1982. — с. 265): «Ось глянь в столицю, в одну і в другу (маються на увазі Санкт–Петербург та Москва. — М. Л.), та заглянь у сенат, та кинься по міністрах, та тоді і говори — чи годяться наші куда, чи ні?..» Так і нині — скористайтеся–но порадою Івана Петровича і самі переконаєтеся: те саме...(обратно)

40 Основи цієї концепції були оприлюднені її автором дещо раніше — у праці «Формирование русской нации» (1947).

(обратно)

41 Зокрема, проф. Г. Д. Санжеєв дуже переконливо показав, що якби у Київській Русі племенні відмінності й діалекти стерлися до певного нівелюючого рівня, то жодна монгольська навала, жодна феодальна роздрібленість не змогли б спричинитися до виділення з єдиної давньоруської народності трьох, хоча й споріднених, але різних народностей» (В институте истории... — 1951).

(обратно)

42 Те ж сталося й з учасниками згаданої конференції — бодай з декотрими. Так, В. Пашуто, який на конференції виступив із запереченням багатьох положень концепції Мавродіна, зокрема «розвинув у своєму виступі» думку Г. Санжеєва про те, що «у Київській Русі були ті три різновиди східнослов’янської єдності, які в подальшому дали початок трьом братнім східнослов’янським народностям» — цим фактично заперечувалась головна теза пропонованої концепції, «показав також необірунтованість однієї із центральних тез доповіді, у якій стверджувалося, що глибока давнина була періодом найбільшої мовної та культурної спільності слов’ян», «не погоджувався» з деякими іншими положеннями «схеми» Мавродіна, згодом уже стверджував (1982. — с. 6,18), нібито родовід росіян починається саме від єдиної давньоруської народності, котра утворилася ще в епоху давньої Русі, а тому «російська централізована держава виступає спадкоємицею давньоруської». Що й треба було довести!

(обратно)

43 Наприклад, О. Моця в академічному виданні «Давня історія України» (К., 2000. — т. 3. — с. 273), говорячи про давньопольську чи давньочеську держави, вважає їх, поза сумнівом, державами давніх поляків та давніх чехів (а чиїми ж іще?). А от визнати — за тою ж логікою історичного розвитку — давньоруську державу державою їх сучасників русів, себго давніх українців, — у цього історика чомусь язик не повертається...

(обратно)

44 «Якщо у наш час різниця між мовами та традиційними культурами українців та росіян за багатьма показниками не менша, ніж між українцями та іншими народами Центральної Європи, — небезпідставно зауважує Л. Залізняк (2000), — то якими ж ці відмінності були майже тисячу років тому між різними за походженням народами на початку їх «совместной жизни» у складі Київської Русі?»

(обратно)

45 «У світовій історії, — наголошує доктор історичних наук, професор В. Борисенко (2001), — немає аналогів, щоб на такій безмежно величезній території, при наявності тогочасних комунікацій сформувався єдиний етнос».

(обратно)

46 Відчутного удару як по «ріднобратству», так і по концепції «спільної колиски трьох братніх народів» в цілому завдав — звичайно, ненавмисно — відомий російський словіст академік РАН В. Янін згаданою заявою про те, що тепер уже «поляки виявляються кривичам, новгородським слов’янам, в’ятичам за походженням рідними братами», а предки сучасних українців київські поляни — усього лише «двоюрідними». Доклав до цього руку й академік В. Седов (1999), намагаючись обґрунтувати згадану лехітську концепцію походження російського етносу. «Якщо росіяни лехіти, то чи була давньоруська народність?» — цілком логічно запитує Л. Залізняк (2000). А й справді...

(обратно)

47 Досліджуючи історію російської мови, знаний вчений–лінгвіст О. Шахматов дійшов висновку, що «за своєю лінгвістичною основою мова Києва (йдеться про мову «найбільш поширених класів», на відміну від «освічених класів», котрими «була засвоєна давньо–болгарська», себто церковнослов’янська, писемна мова. — М. Л.) була мовою південно–руського племені полян» (1916. — с. 80).

(обратно)

48 Воно й не дивно, позаяк сучасні лінгвісти відзначають «значне наближення фонетичної системи російської мови» до угро–фінських, «зокрема до мордовської». Навіть тепер, наголошував відомий російський мовознавець М. Трубачов, «інвентар звуків в обох мовах майже подібний» (Царук, 1998, — с. 136).

(обратно)

49 «Протестант» Горький не міг не знати, що на запит уряду Російської імперії відносно того, що ж насправді є «малоруське наріччя», імператорська Академія наук, котру навряд чи можна бодай запідозрити у щонайменшому потуранні українізації, офіційно відповіла у лютому 1905 р., що на її думку, українська (малоруська) — це не діалект російської, а осібна мова.

(обратно)

50 Важко навіть уявити, як би зреагував цей визнаний учений–славіст, коли б йому хтось напророкував, що майже через століття історик, із університетською освітою, заперечуючи всі досягнення видатних російських істориків XIX ст., цілком серйозно виступатиме із заявами про те, ніби «нації такої (українців. — М. Л.) в природі не існує, українці — це частина російського народу, яка говорить на одному із діалектів російської мови» (Бахарев, 2001). Мабуть, просто не повірив би, упевнений в тому, що за такий тривалий проміжок часу російська історична наука в цій царині рухатиметься вперед, розвиватиметься, а не сповзе назад до казенного невігластва валуєвщини. Та, як бачимо, погвалтоване на догоду імперсько–шовіністичній ідеології життя здатне підносити й такі немислимі сюрпризи...

(обратно)

51 Утім, виховання