Михайло Васильович Лукінюк - Обережно: міфи!

«Московського комсомольця» (Будберг, 2000), оцінюючи десятилітнє правління першого Президента Росії, а нині «відставника» Б. Єльцина («було дуже багато і доброго, й поганого»), зазначає, що злодійство для росіян — «риса також цілком національна»: при Єльцині «крали так само, як при Петрі Першому». На жаль, за часи «братерського» співжиття, особливо в період запровадження більшовиками колгоспно–радгоспного «раю», сувора реальність якого визначалася принципом «усе навкруг колгоспне — все навкруг моє», ця заразна пошесть перекинулася й на українців, насильницьки загнаних в умови «не вкрадеш — не проживеш»...(обратно)

36 Та й сьогодні, коли на спотворених «новим радянським ладом» розлогих обширах колишнього «великого і могутнього» у цей перехідний період усім доводиться нелегко, сучасним мандрівникам теж впадає в очі яка–не–яка, а все ж різниця. Особливо це примітно в селі, де більшовицька влада попервах нібито звільнила «нових господарів землі» від самодержавного й поміщицького гноблення, а затим на довгі десятиліття, як наголошує редактор газети «Крымская правда» М. Бахарев (Клинченко, 1999), «зробила землеробів рабами АгроГУЛАГу». Саме він, подавшись у «подорож до Санкт–Петербурга й назад за кермом автомобіля», дійшов правомірного висновку, що «погано живеться селянинові» практично усюди. Однак для змалювання положення селян у Білорусі, середній смузі й півночі Росії авторові й «зовсім забракло слів»: «Упродовж сотень кілометрів... стоять поруйновані, жалюгідні “деревеньки”, в яких животіють нещасні люди». І це — «уздовж магістралей. А що ж тоді в глибинці?» — жахається автор. То ж навіть на відомого своїми «україноиенависницькими поглядами» М. Бахарева [досить згадати його ставлення до української мови, оприлюднене «Кримською світлицею» 26 травня 1999 р.: «Это язык, искусственно придуманный Шевченко (наче до Шевченка українці розмовляли на якомусь африканському діалекті! — М. Л.) и другими авантюристами. Понимаете? Нет такого языка!»], редактора газети, яка «так розхвалювала досі [Білорусь] за «щасливе буття», побачене справило таке сильне враження, що він — бодай на коротку мить — дещо змінив свої погляди. «На Україні, — наголошує М. Бахарев, — особливо ближче на південь, у придорожних селах бодай торгують. Хто чим. Овочами, фруктами, пиріжками, квасом, рибою, вареними раками, іншими наїдками, до того ж дешево. У Білорусі й Росії у кращім випадку можна купити слоїк молока, нічого іншого ми не бачили». Тому побувалий у бувальцях Бахарев радить мандрівникові, що збирається проїхати тими краями із нібито «поганими» — російськими та білоруськими — землями, «припастися провіантом — на дорогах порожньо», бо то вам не Україна...

Причини цього закладені вже у тій посутній зовнішній відмінності українського й російського сіл, яка, наголошує розробник магістральних мереж електропередачі Ю. Юрченко, котрий «об’їздив майже увесь колишній Радянський Союз», буквально кидається у вічі (2000). У кожній українській садибі «стоїть будинок, хлів, льох; часто бувають комори та інші підсобні споруди». Крім того, «українська садиба має огорожу, потопає в зелені. Вздовж вулиць ростуть дерева, а на подвір’ї фруктові сади, ягідники, квітники (якось перед черговою річницею Перемоги, коли диктор радіо читав спогади когось із колишніх фронтовиків, запала в душу така фраза: «...пригадую, ми тоді якраз ступили на територію України — пішли вже білі хати й сади...». Саме цю рису відзначав і згаданий Є. Марков: «Чорних свиток видно мало; Малоросія і в цьому розумінні біла. Білі хати, білі каптани на бабах, білі свитини на мужиках, навіть шаровари взимку з білих овечих шкур. Це не позбавлено характерності. Народ у білому здається більш добродушним і ніжним». — М. Л.). У російській же “деревне” дерев якраз і малувато. Вулиці майже голі. На садибі стоїть будинок і погріб. Сараю часто не буває, а за підсобне приміщення слугує частина будинку, де одночасно тримають домашніх тварин. Немає ні яблунь, ні груш, ні ягідних кущів. Я запитував у багатьох російських селян, чому вони не садять фруктових дерев». Останні, наче змовившись, відповідали одне й те ж: мовляв, «у нас сад не росте, бо погана земля». Але, заперечував Юрченко, подекуди «все–таки яблуні та фуші ростуть». На це йому «переконливо відповідали, що там живуть “хахли”, тобто нащадки переселенців з України».

(обратно)

37 Приміром, Святослав, син убитого древлянами під час «полюддя» великого київського князя Ігоря, потрапивши з дружиною в оточення десятикратно переважаючих візантійських військ, звернувся до своїх воїнів з полум’яним словом, що стало знаменитим (Толочко, 1987. — с. 48): «Та не осоромимо ж землі Руської, а ляжемо кістьми, мертві, бо сорому не мають... то ставаймо кріп ко, я ж перед вами піду»; а новгород–сіверський князь Ігор у скрутну хвилину під час оспіваного у «Слові о полку Ігоревім» походу на половців (1185 р.) застерігав своїх воїв: «Оже ны будеть не бившися возворотитися, то сором ны будеть пущей смерти...» (Лихачев, 1985. — с. 4); та й прямі нащадки воїв Київської Русі, козаки–запорожці виступали в походи не заради приєднання нових земель, а щоб «братів із неволі виручати, а собі слави здобувати».

(обратно)

38 Щоправда, останнім часом, із початком виборчої компанії до Верховної Ради трапляється подеколи і в Україні почути про особливу «обраність» української землі (держави, народу), про наміри відновити «велику та могутню» Україну тощо. Хочеться сподіватися, що ці небезпечні сентенції, здатні спотворити духовне обличчя й українському народові, лише результат узвичаєних «піарівських» переборщувань надміру завзятих політиків, які за всяку ціну, зокрема, налягаючи на такий–от примітивний «патріотизм», намагаються посісти омріяне нардепівське крісло. Однак небезпечність розповсюдження подібних настанов з метою їх закорінення у свідомості наших громадян, а надто — виховання на такому підгрунті молодого покоління є, як на мене, самоочевидною — про це незаперечно свідчить історичний досвід багатьох народів.

(обратно)

39 На це «вірнопідданське завзяття» новонавернених імперських блюдолизів звернув увагу ще наш геніальний земляк М. Гоголь, зазначивши, що вони своє природно–українське закінчення прізвищ на –о всіляко намагаються замінити на типово великороське закінчення –овь. Та й без цього величезна кількість українців записані до росіян, починаючи з великих київських князів: безліч учених, просвітителів, письменників, громадських та духовних діячів, козацької старшини тощо (лише дещиця їх наведена у вже згаданих книгах М. Демковича–Добрянського, П. Голубенка,