Михайло Васильович Лукінюк - Обережно: міфи!

ньому старійшинство», все ж, на думку М. Грушевського (1992. — с. 216), Всеволода «не брали... в рахунок між кандидатами на Київ». Однак, наголошує історик, Всеволод всіляко намагався посилити «свій вплив на Україні». З цією метою суздальський князь «постарався пересварити князів» і здійснив це настільки вдало, що викликані ним «нові замішання в Україні», зазначає М. Грушевський, «привели до нового зруйнування Києва, як і попередні, викликані Андрієм».

Окрім того, як визнає у виданій Академією наук СРСР 12–томній «Истории СССР с древнейших времен до наших дней» Б. Рибаков (1966. — т. I. — с. 587), від середини XII ст. у Киева «були два постійні напрямки боротьби, що вимагали постійної готовності. Перше і найголовніше — це, зрозуміло, Половецький степ... Другим напрямком боротьби було Володимиро–Суздальське князівство (тобто останнє було постійно ворожим Русі. — М. Л.). Від часів Юрія Довгорукого північно–східні князівства, вивільнені своїм географічним положенням від необхідності вести постійну війну з половцями, спрямовували свою військову потугу на підкорення Києва...» А розпочиналася ця довготривала агресія проти Русі з сумнозвісного походу А. Боголюбського...

(обратно)

33 Варто зазначити, що такий визначний знавець російського «дна», як М. Горький, за рису, найпритаманнішу «русскому человеку», вважав саме жорстокість; позаяк детальне розкриття характерних особл ивостей великороського етносу не є безпосередньою метою даної праці, то тих із читачів, хто хотів би більш докладно ознайомитися з цією проблематикою, автор відсилає до ґрунтовного дослідження П. Штепи «Московство» (Львів, 1996) та тритомної праці сучасного російського дослідника І. Бунича «500–летняя война в России» 1997 р. видання.

(обратно)

34 Цікава історична паралель: подібними «запозиченнями» чужоземних, зокрема німецьких, розробок зброї уславилася й радянська Росія. Так, наприкінці Другої світової війни за наказом Сталіна та Берії були створені спецгрупи, укомплектовані як співробітниками НКВС та військової контррозвідки, так і провідними вченими й конструкторами військової техніки. Ці групи просувалися слідом за передовими частинами, маючи на меті захоплення технічної документації та персоналу науково–дослідних підрозділів, котрі займалися атомними, радіоелектронними, авіаційними та ракетними розробками в Німеччині (операція «Агенда»). Отримані трофейні документи, обладнання та вчені (тільки фахівців, що працювали над німецьким урановим проектом, було вивезено майже 200, серед них і два Нобелівські лауреати Г. Герц і Н. Риль) «сприяли потужному поштовху в розвитку радянських озброєнь. Мало хто з громадян країн СНД знає, — зазначає доктор технічних наук, капітан 2 рангу у відставці І. Єремєєв (1999), — що славнозвісний автомат Калашникова АК–47 — це модифікація німецького 8Ю–44, а не менш широкорозповсюджений протитанковий гранатомет РПГ–47 — відомий свого часу «Панцершрек». Перші радянські ракети були копією Фау–2, а перші крилаті ракети КБ Челомея були модифікацією Фау–1. Реактивні винищувачі Ме–263 «Швальбе» вироблялися на радянських авіазаводах під маркою КБ Сухого (Су–9), ПГТО Москви та Ленінграда забезпечувалася у перші післявоєнні роки реактивними винищувачами Ме–163 «Комет» та зенітними ракетами «Рейнтохтер». Документація на німецькі підводні човни дала змогу організувати виробництво велетенських серій підводних човнів проектів 611, 613, 615 та 617» і т.д. «Кораблі на підводних крилах та на повітряній подушці, системи телекерування, стабілізовані корабельні артилерійські системи, активні стабілізатори коливань кораблів, радіолокаційні вимірювачі відстані, пасивні радіолокаційні системи викриття носіїв радарів та визначення їх координат із метою подальшого знищення, системи таємного зв’язку... — з’явлення усього цього на озброєнні Радянської Армії стало наслідком втілення в життя саме операції «Агенда». Однак в цілому, на думку І. Єремєєва, «операція «Агенда» мала негативні наслідки (як, додамо, й інша доволі успішна таємна операція радянських спецслужб — «Енормоуз», спрямована на викрадення атомних секретів у союзників по антигітлерівській коаліції. — М. Л.). Річ у тому, що зосередження всіх зусиль на освоєнні чужого досвіду та «доведенні» чужих розробок не є плідним у будь–якому сенсі: воно обмежує творчість принциповими рамками цих розробок, спрямовує всі зусилля на зрозуміння й «привласнення» ідей, що народилися в чужих головах, подолання припущених авторами помилок...» Такі підходи до розроблення «нових» зразків не тільки спричинювалися до атрофування творчого потенціалу розробників, а й обумовлювали невідворотне відставання самих розробок, позаяк «викрадали завжди те, що вже прийняли на озброєння». До того ж іще потрібен був час на їх «засвоєння» і організацію серійного випуску.

Так, зокрема, орієнтування на споживання вкраденого «призвело до того, що замість розвитку своїх дуже перспективних розробок у галузі обчислювальної техніки та програмного забезпечення, які певною мірою випереджали передовий досвід Заходу (як відомо, перша оригінальна електронна обчислювальна машина на європейському континенті була створена в Києві), радянська промисловість перейшла до серійного випуску аналога американської ІВМ–360 (яка вже на той час почала замінюватися у США більш сучасними системами) лише тому, що вдалося вкрасти повний комплект робочої документації» — тоді й з’явилися так звані ІВМ–сумісні радянські персональні ЕОМ. Інколи американці для власного спокою свідомо підкидали «росіянам “кістки”» — щоб знати, чим вони зайняті, гарячі голови в радянських спецКБ...

(обратно)

35 Такої ж думки доходить і відомий московський письменник Ю. Нагибін (1996. — с. 339): «Підозрілість, доноси, шпигуноманія, страх перед іноземцями, насильство всіх видів — для цього Сталін не є обов’язковим. То споконвічні риси російського народу, російської державності, російської історії...» До речі, ця «споконвічність» яскраво відбилася у фольклорі росіян, цьому непомильному дзеркалі ментальності кожного народу. Досить уважно придивитися до оспіваних у народній творчості героїв — від Васьки Буслаєва та «братів–розбійників», що гуртом «та всі в розбій пішли», і аж до останніх «братів–близнюків» — Леніна й новітніх «ушкуйників» — більшовиків, аби переконатися, що оте буслаевське бажання «пити та їсти з готового», себто з награбованого, а заради цього убивати без ліку, вважаючи це молодецтвом–«удалью», не є, як наголошує Є. Гуцало (1995. — с. 7–9), чимось «нетиповим чи винятковим», навпаки — «плоть від плоті народної, і ця плоть народжує саме таких героїв...» А чи вдалося росіянам, котрі мешкають уже в «оновленій, демократичній» Росії, бодай частково позбавитися тих «споконвічних рис»? Хочеться сподіватися, що так. Однак чимала кількість виявів тих рис сьогодні — згадайте хоча б сумнозвісну вимогу, яка свого часу набула в Росії широкого суспільного звучання: «Ельцин, заставь хохлов кормить Россию!» — сповнюють сумнівами. А оглядач