Владислав Валерійович Івченко - Одіссея найкращого сищика республіки

— Скоряюся перед силою кохання. — Бар-Кончалаба делікатно вклонився і позадкував до дверей.

— Тільки не розбурхуйте Івана Карповича, йому зараз потрібен спокій, — суворо попередив Піддубний. Альчеста подивилася на нього трохи здивовано, лікар знітився і швиденько вийшов. Тепер Альчеста подивилася на мене.

— Що це було, Ваню? — спитала вона. У мене кров кинулася в обличчя.

— Коли?

— Коли ми тікали від велетня. Ти врятував мені життя. Мало того, ти ризикував своїм життям. Навіть не ризикував — пішов на смерть! І ти б загинув, якби не професор. То якого біса, Ваню? Хто я тобі така, щоб помирати заради мене?

— Я звик добре виконувати свою роботу. Я пообіцяв твоєму батькові...

— Ти ж сам не віриш у цю маячню, — перервала мене Альчеста. — Ти пообіцяв моєму батькові знайти мене, але ти не мусив рятувати мене ціною власного життя!

— Я — живий, усе добре і...

— Чому, Ваню, чому? — знову спитала Альчеста. Я відвів погляд. Потім подивився в очі. Вона чекала моєї відповіді. Я думав, що б вигадати, а потім вирішив, що вигадувати не треба. Вона — розумна дівчина, вона одразу відчує брехню.

— Тому, що я, здається... Ні, не здається. Я кохаю тебе. — Видихнув і усміхнувся, щасливий. Альчеста здивувалася.

— Це ти серйозно?

— А ти не бачиш?

— Та бачу. — Вона підвелася, виглядала розгублено, підійшла до вікна. Вона була така гарна, що у мене аж у грудях запекло. Я стиснув зуби, щоб не застогнати. Альчеста повернулася, сіла поруч. — Кажуть, твоя перша дружина теж була італійкою.

— Так.

— Схожа на мене?

— Ні.

— Зовсім?

— Зовсім. Ну, крім того, що і вона, і ти — красуні. Але ви дуже різні.

— У тебе є донька.

— Так, Моніка. Вона зараз в Англії, але я обов’язково привезу її. Вона — добра дівчинка. — Я скривився.

— Що, болить? Я зараз покличу лікаря. — Альчеста збігала по Піддубного. Той зробив якийсь укол, і я майже одразу заснув.

Прокинувся вже увечері. У кімнаті сиділи Альчеста, лікар і професор. Пили чай. Зраділи, коли я їх покликав.

— Ми якраз зібралися, щоб вирішити, що робити далі, — пояснив Бар-Кончалаба. — Хочемо, щоб і ви долучилися.

— Як ви почуваєтеся? — спитав Піддубний.

— Могло бути гірше. Що зі мною?

— Складне поранення руки та грудей. Вам дуже пощастило, що куля не зачепила серце. Я зупинив кров, обробив рани. Але куля подробила кістки лівої руки. Щоб зібрати її, потрібні хороші хірурги. Треба їхати в Київ чи Москву. І то якомога швидше.

— Велике місто потрібне й тому, що там ви будете в безпеці. Фон Шпіл не відправить велетня в Москву чи в Київ, бо скандал змете барона. А ось у невеличкому містечку, тим більше на вашому хуторі, краще не залишатися, — додав Бар-Кончалаба.

— Я попливу за кордон, через Мурманськ. Там і буду лікуватися. Мені треба доправити пані Альчесту до батька, а самому провідати доньку.

— Ні, Іване Карповичу, це неможливо. — сказав Піддубний. — Бо...

— Буде так, як я сказав.

— Ваню, послухай лікаря, — попросила Альчеста і подивилася на Піддубного. — Говоріть.

— Іване Карповичу, ви дуже слабкі. Навіть доправляти вас залізницею до Києва досить ризиковано. Про подорож аж до Мурманська, а потім пароплавом не може бути й мови.

— Мені треба...

— Ваню, тобі треба вилікуватися. Одужати, вилікувати руку, а не залишатися калікою. Ти хочеш тримати доньку на руках?

— Пані Альчеста права, Іване Карповичу, — сказав Бар-Кончалаба. — Вашій доньці буде не дуже весело, якщо їй привезуть труну з татом. Або якщо тато стане одноруким калікою. Це той випадок, коли краще не поспішати. Наведіть лад у справах, а потім усе встигнете.

— А ви? — спитав я і подивився на Альчесту. — Ваш батько чекає.

— Поки що дам телеграму, сповіщу, що знайшлася.

— Ви не поїдете до нього? — здивувався я.

— Ні, я буду доглядати за вами, — сказала Альчеста, і я так зрадів, що аж знепритомнів. Щоправда, ненадовго. Знову розплющив очі.

— Іване Карповичу, ви, той, спокійніше, — попросив Піддубний. — Вам поки що краще притримувати почуття.

— Добре.

— Завтра вранці я поїду до Харкова, — сказала Альчеста.

— Сама? Це небезпечно!

— Спокійно, Іване Карповичу. Я складу пані Альчесті компанію, — пообіцяв професор. — Можете не турбуватися. Вона дасть телеграму додому, я ж попіклуюсь про те, щоб викупити вам окреме купе в потязі до Києва. З вами залишиться лікар. Думаю, вже післязавтра ми зможемо виїхати до Києва.

— Може, мені