Арія Вест - Інфеністи 5: Без каяття, Арія Вест

В кількох метрах від них Джуліан, чию руку відпустила Анна, нарешті підвівся з землі. На його руці більше не було магічного кільця, лиш пропалена ділянка на пальці, котра почала загоюватися на очах.

― Хе-хе, Іскорко, диви, ― махнув він пальцем, показуючи Анні рану. ― Я був крутий, чи не так?

Анна раптом здивовано насупилась.

― Крутий?.. ― проговорила вона, наче нічого не розуміючи. ― Іскорка?

Джуліан підняв брову.

― Ой, що ти таке кажеш? Не прикидайся, ти зараз неймовірно гордишся мною!! Твій хлопець найкрутіший, правда?!

І тут же поклав їй руку на плече. Але Анна, не довго думаючи, скинула її.

― Що? Хто ти взагалі такий? ― а тоді, побачивши вдалині Бек, котра ридала не своїми сльозами, вигукнула: ― Бек! ― і рвонула туди…

Джуліан залишився стояти в стані конкретного ступору…

Хто ти взагалі такий…

Слова відлунням пронеслись у його голові.

А тоді у ній виникли спогади.

Джуліан стояв, спершись спиною до стіни поруч із дверима однієї з величних кімнат у коридорі палацу Сапфірового очарування. Піднісши руку із золотим кільцем, він поглянув на нього, а тоді прошепотів:

― Ей, Багряний провісник, ― пройшло близько п’ятнадцяти секунд, перш ніж Хантер додав: ― Я знаю, ти чуєш мене. Є розмова.

Двері кімнати відчинилися швидше, ніж передбачав інфеніст. Звідти вийшов Мін Чжень у нижніх одежах ― чорному ханьфу. Волосся його було розпущене, але він похапцем зав’язав його у високий хвіст.

― Чого тобі?

Джуліан оглянувся так, наче боявся, що їх підслухають. А тоді, нахилившись до демона, прошепотів:

― Треба знайти безпечне місце. А тоді… я все тобі розповім.

Спогади змінились, і цього разу Джуліан знаходився в знайомому всім місці ― кабінеті Лі Вень Яна у його сховищі демонічних предметів. Сам Лі Вень Ян сидів за столом, а поруч походжала Ейпріл. Джуліан сидів навпроти у тому самому кріслі, де кілька місяців тому вперше дізнався, що Лета загинула.

Лі Вень Ян, покрутивши в руці золоті колечка, поклав їх на стіл перед Хантером і запитав:

― Ти впевнений, що хочеш це зробити?

Джуліан поглянув на нього багатозначним поглядом.

― Я знаю, що Іскорка має план. Але мій план повинен бути стовідсотково дієвим у випадку її провалу. Саме тому я і звернувся до вас.

Ейпріл підійшла, різко поклавши руки на стіл.

― Хантере! Ти ж усвідомлюєш, які наслідки понесе за собою використання цих кілець?! Це артефакт із забороненої зони! Древній, як світ… невідомого походження, майже недосліджений нами… ― схоже, дівчинка встигла добряче прив’язатися до Лі Вень Яна, раз говорила про них із ним «ми».

― Ейпріл, ― строгим тоном озвався Лі Вень Ян. Дівчинка, зітхнувши, замовкла і знову почала змірювати кімнату нервовими кроками. Китаєць перевів очі на Хантера й сказав: ― Ця річ безсумнівно датується двома тисячами років. Цілком можливо, що нею володіли боги навіть старші за знайомих нам Аїда і Зевса.

Хантер ковтнув слину.

― Смерть чекає обох власників кілець? ― запитав він, перевівши очі на зосередженого Лі Вень Яна.

― Ні, лише на одного. Того, хто безпосередньо передасть кільце жертві, ― зронив китаєць. ― Іншого ж чекає… ― не договориши, Лі Вень Ян важко видихнув повітря.

― Що? Що станеться з тим, хто виконає закляття? ― схопився із стільця Джуліан, нависаючи над сидячим за своїм столом китайцем.

― Ми… ми не знаємо достеменно… ― відсторонившись назад, пробелькотів той.

Та тоді напружену тишу розрізав голос Ейпріл:

― Те, чого ти найбільше боїшся… стане реальним.

Пригадавши це, Джуліан перевів очі на Анну, котра уже дісталась до Ребекки і зараз притискала до себе, приговорюючи різні втішні слова…

Серце його до неможливості стиснулося. Тепер він все розумів.

Розумів, чому Анна робила усе сама, і прекрасно усвідомив, чому так робив Адам.

«Близькі ― єдине, що у нас є, що додає нам сил жити… і єдине, що є нашою найбільшою слабкістю».