Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

— Ну давай, любий! — заклинала Наомі, пестячи щит

управління. — Ти ж можеш це утнути! Це тобі до шмиги!

— Упритул наближаємося до верхнього рівня стерпної

напруги, — сказав Алекс.

— Бачу. Веди обережно, без ривків.

Тут «Росинант» завищав — пронизливо-скреготливим

вереском, як, буває, кричить метал, коли його роздирають

надвоє. Гевлок так міцно вхопився за краї своєї аварійної

кушетки, аж пальці, й навіть руки, заболіли.

— Алексе? — обізвалась Наомі.

— Просто проходимо крізь резонансне вікно. Нема підстав для

тривоги.

— В цьому покладаюсь на тебе, — запевнила Наомі.

— І завжди покладайся, — мовив Алекс, і Гевлок розчув його

усмішку, якої не міг бачити. — Я пілот!

Басія охнув. Гевлок обернувся, але не зразу й розгледів, на що

так відреагував цей поясанин. Покази лічильника — таймера

смерті — змінилися. Від цієї миті «Барбапікколі» судилося

згоріти вже за три години й п’ятнадцять хвилин… А від цієї миті

вже за чотири години й сорок три хвилини… За шість годин і

шість хвилин… Це спрацювало! Гевлок дивився, а проміжок

життя, що лишався кожному на тому кораблі, котрий внизу, ріс, збільшувався просто на очах. Таки спрацювало! Наче й не мало

аніякого права спрацювати, а спрацювало.

Зненацька прорізався й інший звук: сирена тривоги! Наомі

рвонулася до своєї консолі.

— І що ж це я бачу, старпоме? — запитав Алекс. Уже без

усмішки в голосі. — Чому очі мені мозолить якийсь чорт з

рогами?

— Перевіряю! — вигукнула Наомі, не нахиляючись до радіо.

Гевлок повернув і свою консоль до пучків сенсорів. Ген від

небокраю мчала, наближаючись, якась нова цята, описуючи

високу дугу понад придушеним хмарами Ілусом — і понад ними.

— А де «Ізраель»? — скрикнув Гевлок.

— За планетою, — відповіла Наомі. — Розминемося з ним за

годину. Чи це не…

— Це шатл!

Таймер смерті якраз показав сімнадцять годин і десять хвилин.

— Той самий човник, що ти перетворив на блядську торпеду?

— спитав Басія. Напрочуд спокійним голосом.

— Ага, — сказав Гевлок. — Але ж рушієм там був реактор, а що

ніякі реактори більш не працюють, то…

— То його штовхає енергія акумулятора, — договорила за нього

Наомі. — Навіть це несе на нас ціле пекло кінетичної енергії.

— І він влучить у нас? — запитав Гевлок, а запитавши, зразу й

збагнув: дурне бовкнув. Звісно, влучить.

— Алексе? — звернулася Наомі. — Який тут у нас може бути

вибір?

— Точкові гармати напоготові, старпоме, — доповів Алекс. —

Маю тільки додати їм трішки акумуляторної енергії, перевести

їх в автоматичний режим, і точкові рознесуть ту штуку на

шматки, поки вона ще далеко.

Двадцять годин і вісімнадцять хвилин.

— Дай же струму на точкові! — нагадала Наомі. — Але так, щоб

линви не урвались.

— Вибач! — обізвався Алекс. — Трохи забагато всього мушу

робити одночасно. Даю струм на точкові…

«Це не спрацює, — подумав Гевлок. — Щось тут ми випускаємо

з уваги…»

Червона цята наблизилася. Ось і «Ізраель» виткнувся з-за

обрію, але дугоподібність атмосфери ще не давала зорового з

ним контакту. Шатл мчав до «Росинанта». Залп гармат

точкового захисту дав хіба що миттєву вібрацію, що ледь

помітно додалася до всепоглинущої напруги витягання

«Барбапікколи» нагору. Якби Гевлок не знав, що буде залп, і не

чекав цього, то й ніяк би його не завважив. Червона цята згасла, а тоді й знову спалахнула.

— О! — мовив Алекс. — Ху!

— Алексе! — закричала Наомі. — Що діється? Чом не

розстріляємо його?

— Ну, ми вибили пекельну душу з нього, — пояснив Алекс. —

Випустили з нього нутро лайняне. Але… тут така ситуація, що за

нормальних умов я б ухилився від цих уламків. Але, тягнучи

«Барбу», не поманевруєш.

— Не розумію, — сказав Гевлок. Та наступної миті все й

збагнув. Коли точкові гармати вдарили по шатлу, був він таким

собі великим-цілим шматом металу. А тепер він, напевне, розпався на велике число відносно