Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

на досвіді людського простору — навіть в ослабленій цивілізації

Пояса — тут не діяли.

Однак переважно відчував він полегшення. Дуже добре

усвідомлював, наскільки невідповідне воно обставинам, але

відкинути його не міг. Воно не дозволяло йому шкодувати за

зроблений вибір. Ото хіба, що був підписав той контракт — що

був узявся за ту роботу. Вся трагедія, весь біль Ілуса чи не

здадуться чимсь просто прикро-сумним, коли доведеться

озиратися з лави підсудних на Церері. В такому опинився

Гевлок становищі, що страх перестав бути емоцією, а лиш

огорнув, мов яке довкілля.

Ось уже й індикатор останньої опори зазеленів.

— Добре, — мовила Наомі. — Як глянути звідси, то наче гарна

робота. А як воно, коли подивитися зблизька, Басіє?

— Бридке, мов лайно, але міцне.

— Як у тебе з повітрям?

— Та все у мене в ажурі, — запевнив поясанин. — То я, мабуть, побуду тут, бо раптом щось порветься? То я зразу й приварю.

— Ні, — твердо сказала Наомі. — У разі невдачі ці линви

порвуться з такою силою, що удар може розпанахати тебе

надвоє. Вертайся до стайні.

Басія промовисто пирхнув, але та крихітна жовта цята

відділилася від поверхні «Барбапікколи» й рушила крізь

порожнечу до «Росинанта». Гевлок тільки спостерігав, міцно

сплівши пальці рук водно.

— Алексе! — сказала Наомі. — Ти можеш перевірити

автоматичне відключення?

— Все гаразд, — запевнив Алекс голосом, що звучав одночасно

і з його кабіни, і з гучномовця. — Якщо не заладиться, ми

зможемо їх відпустити.

— Добре! — сказала Наомі. А тоді ще й тихо, собі під ніс, повторила: — Добре.

— Якщо ж це не спрацює, — сказав Алекс тільки через люк, що

з’єднував його кабіну з оперативною палубою, — то нашому Басії

доведеться побачити, як згорить його донечка. А я ж ніби

пообіцяв йому, що цього не станеться.

— Знаю, — тільки й сказала Наомі. А Гевлок сподівався, що

вона повторить Алексові слова: «Цього не станеться!»

Вісімнадцять хвилин пішло в Басії на те, щоб повернутися до

«Росинанта», й ще п’ять — аби пройти шлюз. Більшу частину

того часу Наомі проговорила по радіо з капітаном та інженером

«Барбапікколи». Половина тієї розмови відбулася поясанською

говіркою: ji-ral sabe sa… richtig ane-nobu1, й слова ці могли бути

кодом, наскільки Гевлоку щастило це вловити. Щойно він

укотре попросив зв’язку з ручним терміналом Мертрі, й знову

йому відмовлено. І почав подумувати: чи не написати для

компанії щось на взір пресрелізу? А чи листа з проханням

звільнити його з посади?

— Все гаразд! — мовив Басія, пливучи схилом нагору, на

оперативну палубу. Його обличчя все ще було вкрите тонким

водянистим шаром поту. — Я тут!

Відлік часу, що лишився «Барбапікколі» до удару об

атмосферу, показував: менше години. Нелегко було Гевлокові

пам’ятати, що нерухомість палуби — це просто ілюзія.

Швидкості й сили, причетні до будь-чого на орбітальних

висотах, могли вбити людину навіть тоді, коли вона

припуститься і щонайменшої помилки. За їхніх швидкостей

тертя навіть об таке розріджене повітря, яким і не поди′хаєш, могло їх спалити.

— Прив’яжіться! — сказала Наомі, киваючи головою аварійним

кушеткам. А тоді вже у радіо: — Це «Росинант». Потанцюємо

разом?

— «Барба» завжди готова! А ви?

Наомі усміхнулась.

— Починаємо відлік! — сказала вона. — Десять. Дев’ять. Вісім…

На рахунок «чотири» дисплеї на щитах-консолях почали

мінитися барвами, позначаючи обидва кораблі, линви, двигуни

психоделічно-символічними кольорами. Басія щось бурмотів

собі під ніс, наче молитву. Та ось Наомі дійшла рахунку «один».

«Росинант» застогнав. Звук був лункий, немовби у гонг

ударили, але він не завмер у відлунках. Обертони, натомість, ніби наростали, верствами нашаровуючись один на одного.

Дисплеї показували, як замерехтіли линви, як багряно, жовтогаряче й срібно помчали по тому плетиву сили

внутрішньої напруги.