Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

— Не дуже, — відказала Наомі. А тоді, притягнувшись до

командної консолі, спитала: — Як там справи надворі, Басіє?

Клацнув канал комунікацій, і на оперативну палубу долинув

шипучо змінений голос поясанина. Звучало, мов не з такого

незмірного простору: шепіт у труні?

— Та вже нам тут близько. Стільки неоковирного набухали.

— Як то добре, що ми розжилися на великого зварника! —

зробила вона комплімент. — Тримай мене в курсі.

Екрани оперативної палуби показували всі стадії здійснюваної

операції: що в них уже вийшло, а що вони все ще сподівалися

зробити. А таймер відліку відраховував, скільки ще лишається

годин до того, як «Барбапіккола» зашкребе по екзосфері Ілуса й

перетвориться зі швидкісного поєднання кераміки й металу на

звичайнісінький феєрверк.

Не днів. Годин. Скільки ще…

Сама прив’язь нагадувала дві павутини, сполучені єдиним

тонесеньким пасмом. Уздовж нижньої частини «Росинанта»

дванадцять керамо-сталевих підпірок слугували широкою

основою, а чорні линви сходилися у міцнющому керамічному

сполученні, що випиналося в пустку на кілька сотень метрів. А

«Барбапіккола» нижче, під ними, мала майже всі відповідні

прилаштунки. Коли й на поясанському кораблі будуть

установлені всі відповідні підпірки, тоді марсіянський корвет і

застосує свої акумулятори на повну силу, аби підтягнути

корабля-поясанина, разом із його вантажем літієвої руди, на

сталішу орбіту. Від складності цієї ситуації Гевлокові аж голова

йшла обертом. Дисплей показував, а землянин спостерігав, як

«Барбапіккола» сіпнулася, й одна з підпірок, позначених

червоними прапорцями, змінила колір на зелений.

— Добре, — мовила Наомі на частоті загального каналу. — В

цьому місці ми зачепилися міцно. Ходімо далі!

— Ага, дайте мені ще хвилинку для оцього місця, — сказав

здушений голос Басії. — Є тут один шовчик, що не подобається

мені. Зараз я його… — Кілька останніх слів десь загубилися. На

дисплеї сіпнулося червоне… а тоді знову зелень. — Отак-о. Єсть!

Ідемо далі.

— Будь обачний! — уклинився Алекс. — Пересувайся тільки з

холодним пальником! Ці линви дуже міцні на розрив, однак

легко розриваються за високої температури.

— Та я вже стільки такого діла переробив! — сказав Басія.

— Друже! — йому на те Алекс. — Навряд чи хто робив саме

таке до нас.

Линви цього плетива були стандартного виробу, а виготовляли

їх задля виловлювання покинутих марсіянських військових

кораблів. Використання їх для підйому великого космічного

корабля було мов спроба підняти кеглю швацькою ниткою, але

це можна було втнути, мавши досить терпцю та вміння. Але ж як

тут легко було все зіпсувати! Наомі три довгі години пролежала

у своїй аварійній кушетці, перш ніж вирішила, що це таки

можна зробити. Але навіть тоді Гевлокові трохи здавалося, що

вона змусила себе повірити в таку можливість, адже вона знала: іншого виходу немає.

А сам Гевлок робив марні спроби зв’язатися з терміналом

Мертрі, отримуючи щораз відмови та обмізковуючи той факт, що це ж він так театрально розпрощався зі своєю роботою.

Дивно було йому, що це звалилося на нього такою ваготою.

Півтора року минуло відтоді, як він покинув свій дім, і це ж йому

лишилося щонайбільше кілька днів до смерті, й він подумки

чудувався, як це він так легковажно підписав той контракт і…

вийшов у безвість. Він-бо ніколи ж не чинив так доти. І наразі, подавшись геть із Наомі, він не мав навіть певності щодо того, який тепер у нього правовий статус. Десь — здогадувався —

поміж колишнім службовцем і співучасником злочинної змови.

Заширока прогалина, аби знати, як бути з цим надалі. І якщо й

справді для землян-краян він був лицем того, що діялося на

Новій Землі, то всі вони будуть щонайменше спантеличені, як і

він оце нині.

Щоправда, ніякі стандартні положення корпоративного права

чи законного урядування сюди начебто жодним боком не

клеїлися. Він міг дивитися випуски новин, читати листи, навіть

обмінюватися відеозаписами зі штаб-квартирою КЕХ, але ж це

були тільки самі слова й картинки. Ті моделі,