Робін Хобб - Королівський убивця

гнатися за ним, доки він кидатиметься вбік та кружлятиме, а тоді зненацька збільшити кроки й ухопити його у лавині снігу та хутра. Тріск, з яким ламаєш йому шию, а тоді ліниво їсти, розірвати живіт і обнюхати гарячі нутрощі, потім товсте м’ясо озадку, легке хрупання хребтиною. Пересит і сон. Тоді пробудження, щоб знову полювати.

Женемося за ланню по кризі ставка, знаючи, що не можемо її вбити, але втішаючись полюванням. Вона біжить льодом навпростець, а ми кружляємо, кружляємо, кружляємо без кінця, тимчасом як та б’є копитами об лід і, врешті, вибирається на тверду землю, надто втомлена, щоб уникнути зубів, які перекушують їй сухожилля, ікл, що поблизу її горлянки. Їмо досита, не раз, а двічі, відгризаючи м’ясо від туші. Шторм, дощ зі снігом женуть нас до лігва. Спимо в затишку, заривши носа у хвіст, а вітер надворі кидає крижаний дощ і сніг. Пробудження, бліде денне світло просочується крізь шар снігу. Викопуємося назовні, щоб понюхати ясний зимовий день, який саме гасне. На туші лані все ще зосталося м’ясо, замерзле, червоне й солодке, достатньо викопати його з-під снігу. Що може бути приємнішим, ніж знати, що на тебе чекає м’ясо?

Прийди.

Ми зупиняємося. Ні, м’ясо чекає. Риссю біжимо далі.

Прийди. Прийди до мене. Я маю для тебе м’ясо.

Ми вже маємо м’ясо. І ближче.

Нічноокий. Змінювачу. Серце зграї вас кличе.

Ми знову зупиняємося. Струшуємося всім тілом. Це незручно. Що для нас Серце зграї? Він не у зграї. Він нас штовхає. У нас є м’ясо ближче. Це вирішує. Ми йдемо до берега ставка. Тут. Десь тут. Розкопати сніг і знайти її. Надлітають ворони, стежать за нами, чекають, коли ми закінчимо.

Нічноокий. Змінювачу. Йди. Йди негайно. Скоро буде запізно.

М’ясо замерзле, хрумке та червоне. Відвернути голову, щоб задніми зубами згризти його з кісток. Униз летить крук, приземляється на сніг поблизу нас. Гоп, гоп. Він крутить головою. Для розваги кидаємося на нього, тоді даємо йому злетіти. Наше м’ясо, усе наше. Дні та ночі м’яса.

Йди. Прошу. Йди. Прошу. Йди швидше, йди вже. Повертайся до нас. Ти нам потрібний. Йди. Йди.

Він не відходить. Ми кладемо вуха назад, але постійно його чуємо: йди, йди, йди. Це його квиління забирає всю насолоду від м’яса. Досить. Тим часом ми досить наїлися. Йдемо, щоб він нарешті замовк.

Добре. Це добре. Йди до мене, йди до мене.

Ми йдемо, біжимо клусом крізь темряву. Раптом з’являється кролик, завмирає, біжить крізь сніг. Варто? Ні. Черево повне. Риссю. Перестрибнути людську стежку, відкриту голу смужку під нічним небом. Швидко її долаємо, трюхаємо через ліс довкола неї.

Йди до мене. Йди. Нічноокий, Змінювачу, я тебе кличу. Йди до мене.

Ліс закінчується. Перед нами безлісий схил пагорба, а за ним рівне голе поле, невидиме під нічним небом. Надто відкрите. Сніг покритий кіркою, тож слідів нема, але біля підніжжя пагорба люди. Двоє. Серце зграї копає, а інший дивиться. Серце зграї копає швидко й сильно. Його дихання парує в нічному холоді. Інший має світло, надто яскраве світло, що сліпить очі. Серце зграї перестає копати. Дивиться на нас.

Йди, — каже він. — Йди.

Він стрибає до викопаної нори. Чорна земля, замерзлі грудки на чистому снігу. Приземляється з гуркотом, начеб олень гримнув рогами об дерево. Присідає, вживає знаряддя, що рве й неприємно скавчить. Ми сідаємо і придивляємося, обгорнувшись хвостом, щоб зігріти передні лапи. Що нам до цього? Ми ситі, можемо йти спати. Раптом він дивиться на нас крізь ніч.

Почекайте. Ще хвильку. Почекайте.

Він гарчить до іншого, а той підносить світло до нори. Серце зграї схиляється, інший тягнеться, щоб допомогти йому. Щось витягують із нори. Запах цього так нас дратує, що їжиться шерсть. Ми відвертаємося, напружуємося для бігу, кружляємо, не можемо піти. Тут страх, тут небезпека, загроза болю, самотності, кінця.

Йди. Тепер йди до нас, спускайся вниз. Ти нам потрібний. Вже час.

Це не час. Час завжди, він усюди. Ми тобі потрібні, але, можливо, не хочемо бути потрібними. У нас є м’ясо, тепле місце для сну і ще більше м’яса на довгий час. Повне черево й тепле лігво, що ще потрібно? Дарма. Ми підходимо ближче. Обнюхаємо це, глянемо, що нам загрожує і манить. Животом по снігу, хвостом униз, стрибаємо до підніжжя пагорба.

Серце зграї сидить на снігу. Відштовхує іншого, а той задкує, відступає, забираючи з собою болюче світло. Ближче. Пагорб уже за нами, голий, без захисту. Коли щось нам загрожуватиме, до схованки далеко. Але ніщо не рухається. Є тільки Серце зграї і те, що він тримає. Пахне старою кров’ю. Він трусить ним, наче хоче розворушити шматок м’яса. Тоді розтирає його, пересуваючи долонями, як зуби суки бігають по вовченятах, аби зібрати з них бліх. Ми знаємо цей запах. Підходимо ближче. Ближче. Ще тільки стрибок.

Чого ти хочеш? — вимагаємо ми від нього.

Повертайся.

Ми прийшли.

Повертайся сюди, Змінювачу. — Він наполягає. — Повертайся в це.

Здіймає руку, вказує. Показує нам голову, що сперта об його плече. Відвертає цю голову, щоб показати нам обличчя. Ми його не знаємо.

Це?

Це. Це твоє, Змінювачу.

Воно недобре пахне. Це м’ясо зіпсоване, ми його не хочемо. Біля ставка є краще м’ясо.

Йди сюди. Йди ближче.

Це недобра думка. Ми ближче не підійдемо. Він дивиться на нас і хапає нас очима. Наближається до нас, несучи це з собою. Воно погойдується в його руках.

Тихо. Тихо. Це твоє, Змінювачу. Підійди ближче.

Ми гарчимо, але він не відводить погляду. Ми кулимося, хвіст під живіт, хочемо піти, але він сильний. Бере руку цього і кладе нам на голову. Тримає нас за загривок, щоб затримати.

Повертайся. Ти мусиш повернутися. — Він такий настирливий.

Ми припадаємо до землі, зариваючись пазурами у сніг. Вигнувши спину, намагаємося відступити, змагаємося хоч за крок назад. Він далі тримає нас за загривок. Ми збираємо сили, щоб крутнутися і вирватися.

Відпусти його, Нічноокий. Він не твій.

У цих словах відчутні знаки зубів, очі дивляться на нас дуже грізно.

Він і не твій, — каже Нічноокий.

Хто ж я тоді?

Хвилина непевності, балансування між двома світами, двома реальностями, двома тілами. Тоді вовк кулиться і тікає, підібгавши хвоста, тікає сам, тікає від чогось надміру чужого. На вершині пагорба зупиняється, здіймає ніс до неба і виє. Виє через несправедливість цього всього.

Я не маю спогадів про цей замерзлий цвинтар, що був моїм