Джон Сіммонс Барт - Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт

й нагородив чорним дитям. Попри весь той її опій і розпусний триб життя, вона залишається тією самою Джоан Тоуст, яку я кохаю, і її вдачу не спотворили ані жорстоке поводження Мітчелла, ані його проносні, що зіпсували їй зуби та волосся. То свята віра і спочуття змусили її залишити мені ці гроші, хоч вона й дістала їх від мого батька, здобувши їх шахрайством. Ба більше, вона — моя дружина; і це нічого не значить в очах Всевишнього, що Річард Совтер, може, і не мав влади на те, щоб укладати шлюби, як нічого не значить і те, що я одружився з примусу, а вона вийшла заміж під чужим ім'ям чи що в очах закону вона чинила десятки й сотні перелюбів, тоді як наш шлюб і досі не консумовано! Я маю дочекатися, доки вона повернеться, і у випадку, якщо вона не позатруює тих брудних індіян на шість фунтів, тоді сумління мені велить повернути їй батькові гроші й, зрештою, знести його гнів, який буде ще більший, позаяк вона звабила й ошукала його! Так нам велить християнський кодекс честі, і хоча я як поет, так би мовити, усього лиш гість у цьому християнському світі, а все ж таки гість мусить шанувати правила дому, де він перебуває».

А втім, що змушує його додержуватися їх, як не той самий кодекс, про який ідеться? Наскільки він міг правильно оцінити, то його час уже добігав кінця: він підвівся з ліжка, накинув теплий каптан собі на плечі й відшукав гросбух. І хоча він не міг прочитати вірші в темряві, але почав виспівувати подумки палке й сердите завершення своєї сатири й, обійнявши записник, притис його до грудей.

Але в темному передпокої його від сорому аж у піт кинуло. «Ні, що це я роблю! І хоч я зараз більший поет, ніж будь-коли в житті (а отже, не маю жодних зобов'язань ні перед ким, окрім моєї музи, і ні перед чим, окрім мого ремесла), і хоч моя обітниця йде всупереч поетовим переконанням і клятві, яку я набагато раніше дав Анні, проте чорт забирай, я дав слово і скріпив його каблучками!»

Це були його останні душевні муки. Доки він навшпиньках сходив униз по східцях і виходив надвір через задні двері, то бачив, як потроху вимальовуються, набираючи різкості, риси обличчя його сестри; поки, спотикаючись, він ішов у темряві через задній двір до стайні, то пригадав, як вона піднесла йому цього персня і як він у відповідь схвильовано склав обітницю зробити так, щоб її посаг був у квітучому стані. Доки він знайшов осідланого коня когось із відвідувачів і сів на нього, то образ Джоан Тоуст якось розплився, змішавшись з образом Берлінґейма, з одного боку, а його власні інтереси якимось чином злилися з інтересами Анни — з другого, так що дві пари образів стояли один навпроти іншого, не менш реальні від того, що їх не можна було, принаймні наразі, цілковито розрізнити.

Холодний грудневий вітер задував із мису Кука, обертаючи на лід сльози на поетових щоках. Він здавив п'ятами боки коня і вигукнув: «А хай мене скарає якийсь бог!» — при тому міцно стискаючи в руці кредитки, аби не погубити їх у темноті.

Частина ІІІ:

Молден заслужений

1

Поет зустрічає чоловіка, якому нічого втрачати, і потребує порятунку

Долаючи ті п'ятнадцять крижаних миль, що розділяли мис Кука та пришиб у Кембриджі, Ебенезер тремтів не від одного лише вітру чи простої відрази до самого себе, що з'являлась і зникала, мов клонічні судоми, у проміжках між якими він міг укріпитися в думці, що його мистецтво — це основна цінність, а його незалежність — це цінність похідна; головно його трусило від страху, що Джоан може вирушити слідом за ним та що його впізнають, схоплять і повернуть назад до Молдена як втікача, що уникає виконання своїх обов'язків за договором про найм. Ще не розвиднилося, коли він прибув до головного міста округу: в заїзді та в приміщенні суду було темно, а в гирлі річки невиразно вимальовувався «Пілігрим», в ілюмінаторах і на топах якого горіли ліхтарі, а на покладі, як і на пришибі, при світлі ламп завзято працювали люди, готуючи корабель до відплиття з припливом. Місяць майже зайшов і сховав усе, опріч ранкової зорі; Ебенезеру було приємно думати, що вона висить над Лондонським меридіаном, неначе та старожитня зірка над Вифлеємом, вказуючи йому шлях до колиски його долі.

— Ось порівняння, яке Генрі Берлінґейм розніс би на пух і прах, — подумав він і, припнувши коня й почуваючись вкрай непевно, попростував до пришибу. — Не знаю, чи я Волхв, Месія, Лазар або Блудний син.

Але не встиг він просунутися далеко межи биндюжників, що працювали, як чиясь рука легко впала йому на плече і хтось позаду нього спитав:

— Уже полишаєте мис Кука, пане Лауреате, так швидко?

Ебенезер крутнувся, щоб стати обличчям до свого полонителя, але чоловік, якого він побачив, хоч і здавався йому знайомим, одначе його не можна було зарахувати до тих, чиї наміри він міг би упевнено назвати ворожими. Це був брудний, вдягнений у лахміття старий з кошлатою бородою, без перуки, худий, мов скелет, що складав кільцями линву неподалік.

— Хто ви? — запитав він.

Старигань дуже здивувався.

— То ви навіть не впізнаєте мене? — вигукнув він так, наче така можливість видавалася йому аж надто гарною, щоби бути правдою.

Ебенезер, відчуваючи тривогу, став пильно до нього приглядатися: якщо тільки це не була метаморфоза, що мала б межувати з дивом, тоді цей чоловік не був ані Берлінґеймом, ані Макевоєм, Смітом чи Ендрю Куком, а його одяг і рід занять аж ніяк не натякали на те, що це може бути шериф округу.

— Ні, не впізнаю, і не знаю, чого це ви до мене звернулися.

— Та не бійтеся ви, містере Кук, сер. Мене не обходить, чи збираєтеся ви пливти і куди, та воно й не мало б значення, навіть якби це мене обходило: самі бачите, що я лише портовий щуряка і не зміг би вас зупинити.

— Тоді прошу пустіть мене, —