Джон Сіммонс Барт - Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт

як він побачив, у якому я стані, — жваво мовила С'юзен, — його найбільшим бажанням було вбити тебе.

— Тоді приведи його, і хай він пристрелить мене, і на тому край!

— Вислухай мене. — Джоан посунулася ближче і стала над ним біля краю ліжка. — Я сказала йому, що ми — чоловік і жінка, хоч ти й досі залишаєшся діваком, і я кохаю тебе, попри всі свої болячки; і я сказала йому, що за твої нещастя, і мої, і його також не можна винити когось одного, усі мають розділити вину. Кінець-кінцем я йому сказала, що досі люблю його, але не так, як кохаю свого мужа, і якщо він скривдить тебе, то завдасть болю і мені також. Тоді я відіслала його геть і попросила більше не вертатися, адже Жінка може за раз мати п'ять тузінів коханців, але тільки одного коханого. Відтоді я не мала жодних вістей від нього, та й не бажаю мати.

Ебенезер був надто приголомшений, аби щось сказати.

— Ось шість фунтів, котрі мені дав твій батько, щоб я могла втекти від Мітчелла, — похапцем завершила Джоан, поклавши гроші на покривало. — Цього стане на те, щоб заплатити за перевіз для одного, а ще дві години в сушарні — і я зароблю для другого. Барк «Пілігрим» відпливає з Кембриджа з ранковим відпливом, щоб приєднатися до флотилії у Кекутані.

— Ти надто добра! — схлипнув поет. — Що я можу сказати чи зробити, щоб показати тобі свою любов?

— Жоден чоловік не може любити ту розвалину, котру ти пошлюбив, — відказала С'юзен. — Але якщо ти й справді хочеш полегшити мені тягар, то є одна річ, яку б я хотіла, щоб ти зробив.

— Усе що завгодно! — поклявся Ебенезер і вже опісля з жахом зрозумів, що вона може попрохати.

— Я бачу твій страх у тебе на обличчі, — завважила Джоан. — Відкинь його; я не прагну твоєї невинності.

— Клянуся тобі…

— Прошу, не треба, це непотрібна кривоприсяга. Я тільки прошу тебе носити цей перстень з риб'ячої кістки, що ти мені дав, який чомусь має таку дивну цінність між деяких плантаторів, а мені дозволь носити твій срібний перстень-печатку: я відчуватиму себе більше дружиною і менше підтіпанкою, яку тягають по кущах.

— Це надто мала винагорода за все, — мовив Ебенезер, і хоча йому насправді було доволі боляче втратити цей перстень, який дала йому сестра, він намагався не виказувати своїх почуттів, коли стягнув його зі свого пальця, а Джоан на його місце насунула ще більшу риб'ячу кістку.

— Присягайся мені, що ти мій чоловік! — зажадала вона.

— Клянуся перед Богом! Так, ти моя дружина на віки вічні!

— Ні, Ебене, з мого боку було б уже занадто вимагати від тебе стільки, а з твого — обіцяти. Я і не сподіваюся, що ти навіть чекатимеш.

— Хай мене Бог покарає, якщо ні! Як ти тільки можеш так думати!

Джоан похитала головою і повернула срібний перстень у себе на пальці.

— У всякому разі я тепер мушу йти до сушарні, — сказала вона похмуро. — А перстень мені допоможе.

Якийсь час після того, як вона пішла, Ебенезер повністю вдягнений лежав поперек ліжка досі під враженням від того, що йому довелося взнати цього вечора. Свічка, запалена одразу після вечері, щоб осявати завершення поеми, уже давно догоріла і згасла від найменшого протягу з передпокою по тому, як пішла Джоан. В одній руці він стискав гроші, які вона йому лишила; Ебенезер покрутив на пальці персня з кістки і підніс молитву без слів, дякуючи всім тим богам, які дарували йому цю нагоду втекти від батьківського гніву з одного боку та уникнути самогубства з другого і в той же час повернути певною мірою свій жахливий борг Джоан Тоуст.

«Яке діло поетові до справ усього світу? — риторично запитав він сам себе. — До власності й маєтків, цих плутаних суперечок, що точаться поміж урядами, сітей кохання? Вони тільки предмет, який він розглядає, і що більша роль, яку він у цьому всьому грає, то менш ясно він усе це бачить і менш повно. То була моя велика помилка від самого початку: поет має кинутись ув обійми Життя, саме так, як я казав, і вивідати його найпотаємніші принади й таємниці, як коханець, але він мусить сховати своє серце подалі й нікому його не віддавати, бути холодним, як нечулий джиґун, чиє мистецтво поводження з жінками походить з його відстороненості; або ж як ті святі отці, що колись втопали у гріху, щоби потім краще зачинитися у своїх келіях і одректися від світу з розумінням, отож так і поет має поринути в той світ, у якому він зродився, й струсити його із себе, перш ніж він його скує. Він — кмітливий і вправний мандрівник і, опинившись у чужім краї, наслідує одяг і поведінку тих, хто там живе, щоб краще примітити їхні варварські звичаї; одначе він залишається мандрівником, що не затримується там надто довго. Він може бавитись у любов або вченість, збивати грошву або ж гратися в уряд — авжеж, навіть у духовність чи метафізику, — доки він тримає в пам'яті те, що це лиш гра, у яку бавляться заради розваги, і чи очікує його невдача, чи то успіх, йому то все однаковісінько. Я — поет і не хто інший; і я буду сумлінним тільки в моєму мистецтві, і на тім кінець!»

Він пустився в ці міркування, щоб виправдати свою втечу з Джоан; однак у ту хвилю, як вони прибрали тон маніфесту, нова думка стрельнула йому до голови, така огидна, що він викинув її одразу, а втім, вона була така принадна у своїй зловмисності, що знову і знову пхалася назад до голови.

«О Боже, це ж треба, щоб я до такого додумався! А в цей час ця бідолашна гарує і тремтить в обіймах якогось дикуна, аби заробить нам на проїзд!»

І попри те що він назвав цю мисль неможливою, він про це подумав, і що більше ганив її і намагався відгородитися від неї, то дедалі чіпкіше вона трималася в його уяві. По якихось там сорока п'яти хвилинах він сказав собі: «То не її вина, що мавр розлупив її та заразив, і ще