Джон Сіммонс Барт - Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт

та ту іншу дівку по трапу на чардак. Коли їй вдалося вирватися і вона полізла по линвах, як ти бачив, то її останньою надією було те, що він кине переслідувати її та стане розважатися з тими дівчиськами на покладі; але перш ніж вона дісталася верхівки, гойданина та кільова хитавиця нагнали на неї такого жаху, що вона була змушена зупинитися і просунути руки й ноги крізь наряддя, немов муха, що застрягла в павутинні. Саме там мавр і тріскав її, аж доки вона знепритомніла, і там вона провисіла Бог відає скільки ще — зґвалтована, затруєна пранцями і засіяна сім'ям цього монстра!

— О, ні!

— Саме так, — потвердила С'юзен. — Хоч лише по якімсь часі стало зрозуміло, що мавр нагородив її дитиною. Але це варварське поводження було ніщо проти її наступного нещастя: ледве вона отямилася і побачила, що й досі висить на вантах, як почула, що інший пірат дереться нагору, при тому хтиво гукаючи до неї. Вона вирішила стрибнути в океан, якщо це мавр, але коли вона озирнулася, то виявилося, що…

— То був я, — схлипував Ебенезер, — і горіти мені за це в пеклі! Уперше в житті мене охопила така хіть, немов у цапа в гоні, і я не мав жодної надії побачити знову Джоан Тоуст, яка, як я гадав, зневажала мене. Святий Боже, це ж тільки рішення Паунда відплисти врятувало її від ще одного ґвалту, та ще й від рук чоловіка, заради якого їй довелося все це стерпіти! Я й до сьогодні не можу зрозуміти цю слабкість, як і ще одну, коли я спробував взяти тебе силоміць у капітана Мітчелла.

— Для тебе це була лише проста хіть, до якої схильні всі смертні, — відказала С'юзен, — але для Джоан Тоуст це був кінець світу, бо вона кохала тебе так, як жоден смертний не кохав. Коли «Кіпріотка» прийшла до порту Філадельфії, вона записалася до першого бурдею в доках, який, як виявилося, належав капітану Мітчеллу з округу Калверт!

— Святі Небеса, ти хочеш сказати, що…

— Я хочу сказати, що вона була його хвойдою від самого початку! Пранці, які вона підхопила від мавра, невдовзі буйним квітом розповзлися по всьому її тілу, і жоден джентльмен не хотів її наймати; ба більше, вона дізналася, що має привести дитину. Тільки-но вона вкинулася в опій, щоб знайти перепочинок від своїх нещасть, як одразу ж потрапила у вічну кабалу до капітана Мітчелла, і її відправили заражати пранцями індіян і справляти всіляку ручну роботу. Саме тоді ти з'явився у Мітчелла, мов жертва кораблетрощі, неначе якась постать уві сні, і вона так встидалася своєї потворності, і так вона палала гнівом від того, що ти її зрадив, і такий її брав відчай, коли вона думала про майбутнє, що Джоан вирішила покласти всьому край і вкоротити собі віку. І вже не ту гарненьку Джоан Тоуст з «Медальйона» доправив цей перстень до Молдену, а її жахливий труп!

— І я її вбивця! — вигукнув Ебенезер. Він підхопився зі стільця. — Побачу її могилу і покладу кінець своєму життю також! Де її тіло?

— Воно там, де й завжди було, відколи настала осінь, — сказала С'юзен і поклала собі руку на груди. — Ось тіло твоєї Джоан Тоуст, просто перед твоїми очима!

— О ні, не може бути! — Але він зрозумів, що так воно і є, і від того сльози знову покотилися по його щоках. — Це просто неможливо! Генрі… Генрі мусив би знати, о Боже! А Сміт, твій батько…

— Генрі Берлінґейм знав, хто я, від того самого вечора, коли ти заявився у Мітчелла, і на моє прохання зберіг цей секрет.

— Але ж історія С'юзен Воррен і Елізабет Вільямс…

— Це все правда, від початку і до кінця, окрім однієї подробиці: це історія поневірянь бідної дівчини, яку я взнала, коли мене привели до Мітчелла. І саме моя схожість на неї, а її на Елізабет Мітчелл зумовили ту високу ціну, що він заплатив за мене; після того як він мене поневолив своїм опієм, він у нападі гніву вбив С'юзен і поховав її як Елізабет Мітчелл!

— Присяй-бо!

— Тоді стало потрібно, — вирекла Джоан, — приховати його злочин, адже він не хотів привертати уваги до цієї справи. Отож він знайшов Вільяма Сміта в Молдені й сказав йому, що дівчина померла від пранців; тоді, щоб уже убезпечити себе, він пообіцяв зробити Сміта заможним бандуром за умови, що той визнає мене за свою доньку. Жадібність бондаря взяла гору над його почуттями, і, звісно, він не відмовив Мітчеллу в цій справі.

— Але ж їй-бо! — вигукнув Ебенезер. — Цей Мітчелл більший лиходій, ніж його пан Куд!

— Не знаю, хто пан Мітчелла і чи взагалі він у нього є, але знаю, що тут відбувається щось жахливе. Мітчелл постачає опій по всіх усюдах у Провінції, і такі самі дівчата, як я, поставлені для того, щоб заражати пранцями цих бідолашних індіян.

Образ останнього вкупі зі спогадами про його поведінку в Мітчелла й усвідомленням своєї частки відповідальності за те лихо, яке її спіткало, виявилися для Ебенезера надто важким тягарем: він відчув потяг блювати, його зсудомило, і він виснажений ліг поперек ліжка.

— Я згадала ім'я Джоан Тоуст, аби піддати тебе спитку, вивідати твої почуття щодо неї; і ще раз я випробовувала тебе, пропонуючи злягання як плату за перевіз на човні: якби ти зневажив мене, то я залічила б це на карб своєї потворності, оскільки ти мав намір зґвалтувати мене на «Кіпріотці», коли я була привабливішою. Втім, коли ти натомість накинувся на мене в опочивальні, то мені і це не підлестило, адже ти вирік, що вдаватимеш із себе дівака з Джоан Тоуст у Молдені.

— Дай мені вмерти від сорому! — заголосив Ебенезер. — Принеси мені знизу пістоль і помстися за всі свої страждання! Або приклич Джона Макевоя і розкажи йому, що тобі довелося витерпіти через мене, — я розділю з ним втіху, коли він убиватиме мене!

— Я вже бачила Джона Макевоя, — відказала Джоан, — у цьому самому домі, менше ніж шість тижнів тому. Він прочув про твою втрату Молдену і розшукав мене через Берлінґейма, доки ти хворів.

— Як же він має мене ненавидіти!

— Навіть ще до того,