Джон Сіммонс Барт - Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт

— Справді? — биндюжник посміхнувся беззубою усмішкою і ще міцніше стиснув руку поета. — А що, і мадам Кук відпливає разом з вами чи її справи затримують у Молдені?

— Приберіть вашу руку і зараз же припиніть грубіянити, — вдався до погроз Ебенезер, — а то я зроблю так, що вас звільнять! — у голосі його бринів гнів, але насправді перспектива затримання дуже його лякала. І вже якийсь джентльмен, що стояв на віддалі позаду биндюжника, почав зацікавлено до них придивлятися.

— Ви мало чим можете мені зашкодити, — глузливо всміхнувся биндюжник. — З моїми-то заробітками даремно мені погрожувати звільненням, і я не можу впасти ще нижче, бо й так уже на дні. Можна сказати, що я чоловік, якому нема чого втрачати, адже я й так уже все втратив.

— Дуже прикро, — почав було Ебенезер, — але я не бачу, що…

— Знайте ж, що ще зовсім недавно я був джентльменом, пане Поете, мав коня і собаку, перуку і камізельку й управляв цілими полями дур-зілля; але тепер, завдяки вам, сер, я мушу вважати, що мені видався добрий день, коли виснажуюся так, що сон бере гору над бурчанням у шлунку, а ходжу я у дранті та збираю врожай лише паразитів, обморожень і пухирів.

Ебенезер недовірливо насупився.

— Завдяки мені? — Раптом він упізнав того, хто його затримав, і його кинуло в дрож від страху. — То ви Сперданс, батьків наглядач!

— Не хто інший, як він, якого ошукав ваш батько, проти якого вчинив змову ваш нечестивий приятель Тім Мітчелл і якого звели нінащо ви самі!

— Ні, ні! — заходився протестувати Ебенезер. — Усе значно складніше, і вам відомо далеко не все! — На свою біду, він побачив, як джентльмен, що виявив цікавість, став до них наближатися. — Це моя нещасна невинність згубила вас!

— Це ви блукаєте в пітьмі, а не я, — правив своєї биндюжник. — Я знаю, що ви віддали Молден, не відаючи про це, і я знаю не гірше від вас, що Тім Мітчелл — то не Тім Мітчелл, а С'юзен Воррен — то не С'юзен Воррен. Але я також знаю, що старий капітан Мітчелл, хоч він і був ще кілька років тому капосним злодюгою і виродком, останнім часом потрапив під владу вашого приятеля Тіма! Саме Тім Мітчелл і є тим найголовнішим бандуром, що заправляє бурдеями, хоч ким би він був і хоч на кого би працював; саме він наглядає за торгівлею опієм від Нью-Йорка до Кароліни; саме він змовляється з мсьє Кастеном і «нагими індіянами»; саме він уклав контракт із вашим батьком і рештою, щоб перетворити їхні садиби на бурдеї та курильні опію, тепер, коли ціна на дур-зілля впала, і горе тому чесному наглядачеві, котрий цього не прийме! — Він ухопив Ебенезера і за другу руку і став тіснити його назад, до краю пришибу. — І якщо його не розорить якийсь тютя, як ви, що не здатен відрізнити чорне від білого, то його вижене безчесний хазяїн; і якщо він захоче викрити це зло привселюдно, то всі сусіди як один повстануть проти нього, аби він не заважав їм розважатися, і якщо він стане завдавати клопоту вашому безіменному приятелю…

— Обережно, сер, не впадіть! — крикнув джентльмен, що наближався, вихоплюючи з піхов свого короткого меча.

— Я нічого не можу вдіяти! — ледь видихнув Ебенезер, побачивши, що йому загрожує. — Цей чоловік…

— Відпусти його! — наказав незнайомець.

Сперданс кинув повний шаленства погляд на меч.

— Чорт тебе забирай, мені немає чого втрачати! Цей негідник і його гаспидський спільник…

Незнайомець з розмаху сильно вдарив його обухом меча по обличчю, і перш ніж той встиг оговтатися, вістря меча було вже біля його горлянки.

— Ані слова більше на цю тему, — мовив незнайомець, — ні зараз, ні потім, бо інакше це будуть твої останні слова на землі. — І, звертаючись до биндюжників, що вже встигли зібратися, сказав: — Цей вар'ят напав на пана Кука, Поета-лауреата Меріленду! Якщо він ваш приятель, заберіть його звідси, поки я не нацькував на нього шерифа.

І хоча його, найпевніше, уже встигли впізнати, Ебенезер немало збентежився, почувши, як виголосили його ім'я. Втім, поведінка незнайомця нагнала страху на биндюжників: двоє з них допомогли покривдженому Спердансу, відвівши його кудись у бік заїзду, а інший визвався перевезти обох джентльменів на «Пілігрим».

— Присяй-бо, ви врятували мені життя, сер! — сказав Ебенезер.

— Це честь для мене, містере Кук, — відказав незнайомець. Це був невеличкий на зріст смаглявий чоловік міцної статури, радше старший від поета; на голові він носив своє природне сталево-сіре волосся та мав коротку борідку того ж відтінку, а його каптан, чоботи та плюндри хоч і були простого крою, однак матеріал, із якого вони були шиті, видавався дорогим.

— Ондечки шлюпка з «Пілігрима», — вирік він. — Я Ніколас Лоу з Телботу, прямую до Сент-Мері-Сіті.

Але тієї миті, коли він представився, його обличчя освітив ліхтар биндюжника, котрий проходив повз них: Ебенезер впізнав яскраві очі та ті ж знайомі поганенькі зуби і ледь видихнув:

— Генрі!

— Ніколас, так мене звати, — повторив Берлінґейм. — Ніколас Лоу з округу Телбот. Ви один подорожуєте, сер? Я так зрозумів, що ви одружений чоловік.

Ебенезер спалахнув.

— Я… я мушу тобі пояснити це, Генрі, коли буде час. Однак, їй-бо, не мене ж ти рятував, коли так вдарив Сперданса!

— Саме тебе і нікого іншого, — відказав Берлінґейм. — Бо хоч і можна дивитися, як твій друг потерпає у біді, але ж не у крові. І називай мене Ніколас, якщо твоя ласка, адже мене звуть Ніколас.

— А все те, що він сказав про тебе і про батька! У мене аж у голові паморочиться!

— Сон рябої кобили.

Ебенезер похитав головою.

— Який сенс йому брехати? Як він сам вирік, йому нема чого втрачати.

— Те, що людині нема чого втрачати, зовсім не обов'язково означає, що їй можна вірити, — відказав Берлінґейм, — якщо від цього вона може щось виграти.

— Не те щоб вона не могла чогось виграти, — з гіркотою докинув Ебенезер, думаючи про напад на Сперданса, — коли їй є що втрачати.

— Утім, відкинь усі очікування