Джон Сіммонс Барт - Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт

на вигоду й втрати, і хоч правитиме Істина твоєму свідкові за вітрило, його стерном буде Примха, а вітром — вередливий Випадок.

— Отже, ти хочеш, щоб я нікому не йняв віри? — запитав Ебенезер. — Мені здається, що для цього цинізму існують певні підстави!

— Те, що святий називає цинізмом, — мовив Берлінґейм, знизавши плечима, — світська людина називає здоровим глуздом. Річ у тім, що всім людям можна довіряти, однак не однакові речі. Як я можу довірити капітану корабля своє життя, але не свою дружину, так само я можу вірити намірам Бена Сперданса, але не його відомостям. Це тільки дурні та діти або ж такі горопахи, засліплені любов'ю, як бідолашна Джоан Тоуст, можуть довіритись комусь у всьому.

Обличчя Ебенезера пашіло.

— Ти знаєш про мою ганьбу!

Берлінґейм стиснув плечима.

— Це ж ганьба всього людства, хіба ні, що ми не ангели? І що ж я взнав, опріч того, що ти просто людина, а Джоан Тоуст — тюхтійка, як я ото сказав?

— Як і я, — схлипнув поет. — Що ж іще, як не моя любов до тебе, усі ці місяці, вкривши полудою мої очі, не давала мені змоги ясно дивитися на твої вчинки, заткнула мені вуха, щоб я не чув твоїх признань і тих страшних речей, що розповідали про тебе інші люди, і так потьмарила мій розум, що я ладен був виправдати будь-яке твоє невгамовне свавілля?

— Ти віриш тому йолопу-наглядачеві, — презирливо мовив Берлінґейм. — То чого б тобі, проковтнувши гачок, не проковтнуть тоді заразом і всю снасть і не повірити тим людцям, які стверджують, що саме я звів Куда і Джейкоба Лейстера разом і в такий спосіб дав поштовх цілий низці революцій? Чому б тоді не повірити тим джентльменам, котрі бачать у мені намісника Папи Римського чи короля Людовіка, Якова II чи Вільяма Пенна, або ж і самого Диявола?

— Я вже більше нікому не вірю, — відказав Ебенезер. — Я не вірю нічому в цьому світі, окрім того, що Балтимор уособлює сам принцип доброти, а Куд — то є суцільне втілення зла.

— Тоді я повинен розчарувати тебе остаточно, — сказав його вихователь. — А зараз нумо дістаньмося нашого корабля, бо інакше він відпливе без нас. — І він вирушив до шлюпки «Пілігрима», а Ебенезер так і залишився стояти на місці. — Ну ж бо, що тебе тримає?

Ебенезер закрив очі долонею.

— Сором і страх; ті ж самі речі, що женуть мене геть!

— Це маркітанти всіх великих починань, і з ними треба вміти співіснувати.

— Ні, — сказав Ебенезер. — Ця розмова підрізала крила моїй рішучості: я не можу втекти до Англії.

— А я й не думав, щоб ти тікав до Англії, а лише до Сент-Мері-Сіті разом зі мною у нагальній справі.

Ебенезер похитав головою.

— Хоч би якою була твоя справа, доброю чи злою, я з цим покінчив.

Берлінґейм усміхнувся.

— І зі своєю сестрою Анною також? Саме її я сподіваюся зустріти у Сент-Мері-Сіті.

— Анна в Меріленді! А це що за мерзенна новина?

— У нас для цього зараз немає часу, — розсміявся Берлінґейм і, взявши Ебенезера за руку, повів його до шлюпки, що чекала на пасажирів. — Он бачиш, там, на «Пілігримі», попускають шкентель? Починається приплив.

Ще якусь мить поет чинив опір добре знайомим наполегливим чарам свого колишнього вихователя, але новина про Анну — хоч він і припускав, що вона може виявитися фальшивою, — була надто приголомшливою та захопливою, щоб пройти повз. Поки їх везли до гирла річки, він знічев'я покрутив на пальці свій перстень, як завжди робив, коли його думки оберталися навколо сестри, і був прикро вражений, відчувши замість срібла риб'ячу кістку.

«І що зараз поробляє Джоан?» — задумався він і непомітно сунув кістяного персня собі в кишеню, щоб той не викликав зайвих запитань у Берлінґейма.

Оскільки жодного іншого багажу, опріч гросбуха, в Ебенезера не було, то йому знадобилося лише декілька хвилин на те, щоб записатися пасажиром на борт «Пілігрима». Коли окраєць сонця з'явився на пласкому небосхилі, корабель уже залишив мис Каслгейвн по лівому борту і прямував до відкритих вод Чесапіцької затоки. Щоб зігрітися й уникнути нагоди знову побачити мис Кука, Ебенезер наполіг на тому, щоб вони спустилися вниз, де він одразу ж зажадав почути від Берлінґейма новини про Анну.

— З того, що ти розповів мені у шинку в Кембриджі, — сказав він стомленим голосом, — вона радше близнючка Джоан Тоуст, ніж моя. Утім, якщо вона і справді перетнула океан, гадаю, її мета була не такою чеснотливою, як у Джоан. Що ж ти про неї довідався, Генрі?

— Усьому свій час і місце, — сказав Берлінґейм. — Почнімо з того, що ти й справді маєш називати мене Ніколасом Лоу. Твого друга і вихователя Берлінґейма більше немає, бо він загинув від власної руки.

— Ні, Генрі, — Ебенезер знесилено махнув рукою. — Я вже ситий по саму зав'язку цими прикиданнями та каверзами, і мені байдуже, для чого цей перевдяг і як це сталося.

— Тут справа інша, — правив своєї його приятель. — Нік Лоу — моє законне ім'я, присягаю. Ти пригадуєш, яка справа привела мене із самого початку до Дорсету, окрім бажання бути твоїм супровідником до Молдена? Я мав знайти такого собі пана Вільяма Сміта, котрий переховував у себе уривок з таємної історії Джона Сміта.

— Далебіг, відтоді, здається, років десять минуло! Ти хочеш сказати, що таки дістав папери від свого приятеля бондаря, і вони довели, що тебе звати Ніколас Лоу?

— Спокійно, спокійно, — засміявся Берлінґейм. — Усе значно заплутаніше. Ці папери ще й досі не потрапили до моїх рук, але коли я вперше довідався, що Сміт ними володіє, то спитав його, неначе з простої цікавості, які ж пригоди випали на долю Генрі Берлінґейма в цій останній частині історії, і зокрема, чи згадується там щось про те, що ж врешті-решт з ним сталося. Він відповів, що, наскільки він пригадує, нічого такого особливого з Берлінґеймом не ставалося: Джон Сміт таки дібрав якогось способу зламати цюнку дівчини-дикунки, й обидва невдовзі повернулися до Джеймстауна.

Ебенезер насупив чоло.

— А до чого тут цюнки? Остання частина, яку я читав і