Ольга Юліанівна Кобилянська - Царівна (збірник), Ольга Юліанівна Кобилянська

– Не бійся, – каже він. – Я піду. – І з тим бере її востаннє за стан. – Але прийдеш знов лісом? – питає, як за кождий раз, і їх погляди злучаються востаннє в якесь одно полум’я, що лиш сама любов його творить. – Приходь, моя квітко, обзивайся лісом…

– Обізвуся знов лісом…

– Лиш він і я знаємо Туркиню…

– А моя мати, Грицю? – питає вона нараз. – Бог нас не поблагословить, що ми її обманюємо. Вона добра і любить мене… а я… – і, урвавши та кивнувши головою, відходить. Одначе, відійшовши ледве кілька кроків, стає і за хвилю гукає півголосом:

– Грицю!.. Грицю!..

Він опиняється коло неї.

– Грицю! – каже вона, і її уста викривляються якось гірко.

– Що там? – питає він і усміхається мило своїми щирими очима. – Забула ще раз сказати, що любиш? – спитав. – Так ось скажи ще раз, я послухаю…

– Коли побачимось, Грицю? – спитала… і підсунула допитливо чорні свої брови.

– Я ще сам не знаю; та побачимось… ти ж прийдеш!

– Я прийду… – і з тими словами завернула направду і зникла в лісі.

За нею замкнулись віти, подрижавши трохи…

Гриць не відходить ще зараз з місця, порається коло коня, підіймає червоні її цвіти, і чудно стає йому на серці. «От здобув собі Туркиню, – перетягається думка його душею… – Здобув».

«Я прийду», – повторює він в гадці її слова і задумується над ними.

Чудно якось так вимовила те слово. «Я прийду…» і смутна відійшла.

Нараз прокинувся, слухає… щось ніби її голос пролетів он там у правій стороні лісу. Він напружив слух – жде, а округ нього все, здається, з ним враз слухає… жде…

«Не забудь!» – добивається до нього її голос.

«Не забудь!» – упоминається й собі відгомін лісом і десь завмирає.

Гриць не обзивається. Замість того він сів на коня і від’їхав.

– Мавро!

– Що там, доньцю? Зайшла врешті і до старої Маври? А то за своїм коханням вже і за неї забула.

Тетяна обіймає стару няню, тулить до себе і просить:

– Прости, Мавро, що не заходила. Не було як забігати до тебе. Вдома все в роботі, а неділя…

– А неділя? – питає циганка і блищить вигребуще чорними очима на молоду дівчину перед собою. – А неділя?

– Як неділя, Мавро! – відказує Тетяна і відвертається від старої.

Але тут же і в тій хвилі знов подобріла.

– Мавро, – додає далі, – ти знаєш, я люблю Гриця.

– Ти оповідала, доньцю, – відказує циганка і все стереже дівчину очима, – оповідала.

– І він мене любить.

– А також так щиро, як ти його?

– Мавро! – кликнула нараз з докором Тетяна і відвертається чогось уражена від старої жінки, що осталась спокійна. – Я тобі не буду нічого більше казати. Ти заєдно як не віриш, то безпечно поглузуєш. Що б і не сказала я, ти нічого не віриш! Сором, Мавро…

– Бог з тобою, донько! – успокоює Мавра покірно. – Та я його на очі не виділа, а не то…

– Не виділа, не виділа! – повторює люто Тетяна. – А все твоїм голосом гонить невіра і ненависть. Все не віриш. Я знаю. Ти цілому світові вже не віриш. А хоч я добре тямлю, що ти про себе оповідала, що перебула через зраду – то йому одному, Мавро, йому одному на всім світі – я вірю. Він мене щиро любить, Мавро… О! ти не знаєш!

– Я вірю, доньцю, що тебе любить, – відказує Мавра твердо. – Хто тебе, зоре моя красна та як ангел добра, не любив би? Кого на світі любити, як не таких, як ти? Га-й, га-й! – заспівала нараз, мов на хижуна, і заколихалася цілим своїм тілом. – Га-й, га-й!

Тетяна подобріла.

– Заки сніг упаде, казав, Мавро, буду в його хаті.

– Слава Богу! – відповідає стара, вже потрохи іншим голосом і зітхає легше. – Кваптеся, бо як прийде осінь, мати прийме других старостів. Казала мені оногди, що хоче тебе сеї осені вже конче віддати, а сама піде в монастир.

– О, мама все своє! – каже Тетяна. – Найбільше, відай, чого вона бажає в житті, то піти на старість у монастир.

– Може, й добре робить, доньцю.

– Та за кого й там вже стільки молитися? Вона вже доста й так молиться… щонеділі, свята…

– Може, і за твоє щастя, – відповідає стара. – Тебе одну лиш має. А відколи твій батько помер, з котрим так добре жила, як вона і люди розказують, то її тягне в монастир. А за твоє щастя хто буде молитися, доньцю, як не вона? Знаєш, вона рада тобі неба прихилити.

– Се правда, – відповідає Тетяна поважно і вмовкає. Відтак, надумавшись хвилину, додає: – Вона одна, ти, Мавро, друга, а він третій любить мене щиро і по правді.

– Правду кажеш, доньцю, – притакує Мавра. – Добрий чоловік – то для жінки все одно що тата й мама.

– А не правда, Мавро? – обзивається Тетяна, і її очі заясніли самим щирим щастям.

– Правда.

– Коби ти мені його хоч раз показала, донько, – потягає Мавра, – не ховай вже його так, як золотий червінець.

Тетяна усміхнулася весело.

– Побачиш його, Мавро, побачиш, красний такий, Мавро, що… о, о, о!

– Як ти? – питає стара.

– Високий, вус чорний, а сам білий та синьоокий. А все їздить на чорнім, як вуголь, коні. Тоді він вже найкращий. На нім він летить, як вихор. О Мавро, – красний!

Мавра слухає, і її думки летять кудись в минулість.

– Такий і він був, – каже відтак ніби більше до себе. – Високий, як то кажуть, як дуб, білолиций, синьоокий, а конем перелітав попри наші шатра, як сам вітер у пусту. Такий і він був. А все посвистував. Пан був, Тетянко!

– Про кого ти кажеш, Мавро? – питає дівчина, що була в цій хвилі всею душею коло свого Гриця.

– Про того, синку[290], через котрого змарнувала я свою долю, стратила батька, матір, Раду, а вкінці і дитину. Через котрого я тепер сама-одніська на цілу гору, на цілий ліс, на весь світ. Коби були мені хоча дитину оставили, – говорила жалісно, – був би мені світ світом, а так що я маю? О Раду, Раду! – зажалувалася гірко. – Чи вже не було іншої кари для мене, як викинути мене з-поміж себе? Ліпше було таки на місці вбити, як обіцяв. Було покинути, піти самому далі, з тато, мама були б назад до себе забрали, а так… – І забідкалася, як кождим разом, коли про те говорила – по-своєму циганському звичаєві, загойдавшись цілим тілом і майже заспівавши з жалю та огірчення.

– Цить вже, Мавро, цить, – потішає Тетяна, – та не жалуй стільки. Воно вже й так на ніщо не здасться. Дитинка, мабуть, у Бога, там жде на тебе, колись повітає, і, може, ліпше для неї так.

– Повітає, повітає, – відказує жалісним голосом Мавра, та тут же опам’ятується і починає нараз іншим голосом: –