Ольга Юліанівна Кобилянська - Царівна (збірник), Ольга Юліанівна Кобилянська

– Туркине!.. біжиш до свої матері?

– Біжу.

– Ов-ва!

Вона не обзивається, іде.

Він погнав за нею.

– Тетянко! – благає, – бач, вже й загнівалася. Вже скінчила любити? А я так довго ждав… застріль мене, щоб не тужив більше за тобою… буде тобі легше…

Вона оглянулася і стала. Через хвилю мовчить і морщить брови.

Він пожирає її очима, відтак тягне її мовчки востаннє на прощання до своїх грудей. Мовчки тоне вона в його любові і словом не опирається…

– Прийдеш знов? – шепче він пристрасно, благаючи, і всю душу вкладає в оце одно слово.

– Прийду.

– Пам’ятай!

Коли опинився знов коло свого коня, не міг здержатися, щоб не обізватися ще хоч раз до неї.

– Лю-биш? – погнав його голос допитливо пустим лісом їй навздогін і жде…

З-поміж струнких високих смерек, здавалося, а заразом ніби на противній скелі, через яр, відбилося ясним відгомоном… «Любиш?»

– Лю-блю! – кликнув молодий голос могуче, а долетівши в глибінь лісу, на хвилину станув. Відтак, мов молодий мандрівник, добився чи не живіше через ліс до його слуху. «Люблю…» А добившись на місце, тут навіки вмер.

І ходить Тетяна чи не щонеділі лісом. Вгору біжить легким кроком з щастям в очах, щоб довго він не ждав… вдолину знов збігає, щоб не опізнитися, матір не прогнівити. А все про то мовчить… і все спішиться. Немов одна днина, збігає тиждень за тижнем, літо розкошує, любов їх міцніє…

– Приходь, моя Туркине, любити не жалуй… – просить він щиро за кождий раз, і доки попри білу стежку тягнеться ліс, іде він з нею враз. Все жаль її покидати… така йому мила, така гарна.

– Вертай вже назад, – упоминає його іноді, а сама стає йому в дорозі, щоб далі не йшов.

– Жалуєш мені ще хвилини? – докоряє він. – В мене стільки щастя, що ти одна на світі, а ти он яка – останнє слово каже з гірким докором.

– Я – Грицю? Я? – питає вона, підсуваючи зчудовано чорні свої брови, а в її очах вже і жаль якийсь вражений розгорівся.

– Ти – ти не любиш так, як я. Все вагаєшся. Все, як на роздорожжі буваєш або як по вугля прибігаєш.

– Грицю, – відповідає вона, а далі вмовкає. Прудка і вразлива, здобувається вона вражена аж по хвилі на відповідь: – Я утопилася в тобі, других вже не знаю, матір свою обманюю… а ти… – і не доказує.

– Та все-таки вагаєшся, Туркине…

– Вагаюсь, чи вірно ти любиш. О Грицю, – молить вона і глядить на нього великими очима, – не обманюй мене! Своє серце сама я знаю, те серце вже не в моїх грудях – в тобі опинилося. Гадки, що я їх колись думала, за тебе замінила. Душа, що була колись моя, за тобою волічеться. Не верне до давнього вона ніколи. Не обмани мене.

– Та все-таки вагаєшся, Туркине…

Її очі спалахнули.

– Ти кажеш, я не люблю щиро? О-о-о!.. – кликнула з жалем, і з тим трутила його від себе, як у дитинстві тручала матір свою, коли та не сповнила її волі.

– Заким сніг упаде, ти будеш в моїй хаті, – відповідає він місто всього, і горне, і голубить її, щоб жаль дарувала. – Не жалуй любити, – додає знов, благаючи. – Тільки й мого щастя, що ти одна на світі. Приходь все, зозуле, не забувай мене. А як будуть лаяти, що ти блудиш лісами, скажи всім в очі, що шукаєш щастя.

– Як, Грицю? – питає вона і чудується.

– Що шукаєш цвіт папороті, – пояснює він. – Не знаєш? Він дає щастя.

– Не знаю, – відказує вона і знов дивується його скорою видумкою.

– Цвіт папороті, – об’ясняє він ще раз. – Його треба довго, довго шукати, а хто знайде, знає відтак все на світі і знайде своє щастя. От таке скажи. Хто тобі заборонить того цвіту шукати? Може, твоя мати? Смійся!..

– Може… моя… мати, – відказує задумливо і вмовкає.

– А заки сніг упаде, – повторює він, – будеш у моїй хаті.

– А заки сніг упаде, – повторює вона і, не докінчивши речення, мов їй блисла інша думка, додає з жахом: – Лячно, Грицю, довго ждати…

– Чому би лячно, серце? – питає він. – Доки ти зо мною, нічого вже не бійся. Тебе одну люблю, одна моя ти будеш, про інше не журися.

– На осінь заповідаються старости, – жалується вона і, шукаючи поради, бере його за шию.

– Відки старости? – скипів він.

– Не казали ще звідки, лиш мати натякає, вже, мабуть, хоче мене сього року віддати.

– Нехай натякає. А я он в тебе перший. Від усіх ти відвернися.

– Я вже й так відвернулася, – відказує вона. – Тебе одного знаю, а якби силували, розкажу матері правду. Ти ж багатирський син. За тебе мати дасть.

– За мене мати дасть… хоча… – каже він непевним голосом і не доказує.

– Хоча? – питає вона, і чомусь в ній серце мліє… – любиш другу?

Він жахнувся, а відтак додав з поспіхом:

– Ні, другу – ні, Тетяно, але… по правді, я…

– Що, Грицю? – перебиває вона з переляканими очима.

– Я, – докінчує він і віддихнув легше, – я, по правді, не багатирський син, а бідний сирота. Я годованець – підкинена дитина…

– Підкинена дитина? – чудується вона. – Як то?..

– Підкинена дитина, годованець; а мої господарі – не рідні мої родичі.

– Грицю! – каже вона і ніби боронить щось своїм голосом. – Ти ж сам казав… мій батько багатир… о… не… – і не докінчила.

– Я казав і кажу: мій батько багатир і, може, дасть колись і весь маєток. Він дітей своїх не має – лиш мене. А як підеш ти за мене, він, певно, добру пайку дасть… а колись, може, і все. Один я в нього в хаті, батьком його і зву. Та поки що я бідний – тебе одну лиш маю… люби хоч бідного! Не покидай, Тетянко!

– Грицю! – каже вона з неописаною щирістю. – Я перемовлю маму; хоча вона і строга, але вона мене любить. Чуєш, Грицю, любить – волю нашу зробить. Вона нас не розлучить…

– То добре, зозуле, – каже він успокоєний і ще додає: – Але ще мовчи, літом все приходь, а заки сніг упаде – будеш в моїй хаті.

Тетяна слухає його, однак нараз стає близько коло нього і тоне з широко розтуленими очима в його гарних голубих очах.

– Грицю! – каже. – Я люблю тебе, сам знаєш, як нікого на світі, але… – і, піднявши високо свої брови, наказує щось ними.

– Не журися нічим, моя Туркине, – каже він, не звертаючи уваги на вираз її лиця, лиш любується нею. – Не журися нічим. Ти моя.

– Твоя, – повторює, виймаючи нараз чомусь спішно червоні маки з волосся, і кидає йому їх під ноги. – На, маєш, – каже. – А тепер іди. Я надто припізнюся. А он сонце за горою червоніє, заходячи, розстрілює вже проміння по небесах;