Валерій Олександрович Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

«Як у луччому фільмі!» — голосно сказав я, і мені здалося, що звук потягло в невидиму ущелину, де віддався малою приплюсненою луною. Навколо лежала пустеля. Пісок знову засвистів під ногами, і я пізнав задоволення, яке, здається, відчуває самовбивця, натягаючи на шию петлю…

Побачив дротяну загорожу, що тяглася від берега в глибину. У ній було прорвано дірку, — далі вела невеличка стежечка. Я озирнувся. Чоловіка, з яким перестрівся, давно не було, але відчуття порожнечі й сірості не пропадало. Подумав, що не пізно повернутись у дім, себто квартиру, де мене ніхто не шанує — не то що любить, до роботи, яка мені остогидла більше власної жінки, до дітей, байдуже, хто з них мій, а хто ні, але які до мене не відчувають нічого, крім презирства. «Врешті, я сам не відчуваю до себе нічого, крім презирства, і це вже давно. Давно не маю ні до чого інтересу: ні до жінок, ні до вулиць, ні до своєї квартири, навіть до випивки, хоч, може, саме випивка зробила з мене отакого балду».

У душі ворухнувся острах: чого мене несе за той дріт? Але я знав інше: давно туди вабить — саме в зону. Там немає ані роботи, ні родини, ані клопотів, ні зневаги до мене, ні претензій, а головне — ненависті. Мене справді останнім часом це турбувало: все більше й більше почала опановувати якась дурна ненависть до всього.

«Нерозумна цікавість туди вабить, — подумав я. — Не піду!»

Але був уже за дротом. Вже йшов по ледь утоптаній стежці і, хоч кпив із себе і чогось жахався, зупинитися не міг…

На першу хату наштовхнувся випадково. Дивилася підсліпуватими очима напівзамазаних вікон. Стріха була розшарпана — на мене дихнуло пустицею.

Повільно ввійшов у двір, хвіртка при цьому зарипіла боляче і неприємно гостро. Скрізь стояла тиша. Кроки зашаруділи доріжкою, пісок лунко тріщав під підошвами, а двері різонули душу пронизливим вищанням. Увійшов у сіни, двері хлепко за мною причинилися. Звук сінешніх дверей так само був іржавий — з хати війнуло цвіллю, здається, дихнули на мене перелякано невидимі істоти. Піч розвалилася, і звідти через хату шугонула зграйка сірих пацюків. Я здригнувся: великі й потворні були ті пацюки. На стінах залишилися тіні від фотокарток, у кутку — поламаний стіл, і на ньому хтось написав крейдою: «Ваня». Там, де стояло ліжко, в долівці виднілися темні ямки.

Я кашлянув, але звука забило назад у горло. Мені стало незвідь-чому зимно — десь у такій хаті народилися і виросли мої діди й баби.

Відігнав од себе ці думки і, рвонувши двері, вискочив надвір. Туман майже розтав, але вогка сірість не пропала. Стояла надзвичайна тиша, радше, не тиша, а порожнеча.

«Ні, не порожнеча, — подумав я, підходячи до другої хати, — пустка!»

Ця хата була, як і перша, і хвіртка зарипіла так само. Я нерішуче зупинився. До мене підбігла стара волохата кішка, жадібно занявчала й подивилася ясним зеленим поглядом, в якому вже світилася тривога дикого звіра. Я присів і простяг руку. Кішка повагалася, але підставила брудну, облізлу голову — погладив її між вух. Кішка замуркотіла, а я розгублено пошукав у кишенях. Налапав порох від печива, яке любив гризти, й висипав кішці. Кішка пожадливо хапала зчерствілі крихти.

Я вийшов на вулицю. Вона вже заросла шпоришем, і кроки глухо в ньому губились.

Втома пойняла мене. Сів на прогнилій лавочці біля третьої хати. Німо й нерушно стирчав поблизу колодязний журавель. Не витримав спокуси зазирнути. Чорно темніло блискуче око землі, пахло перегнилим деревом і пліснявою. Зсунув ліктем камінця, що лежав на зрубі — той глухо й булько хлюпнув у прірву.

Переступив через сірого перелаза (дивно, ще зберігся тут перелаз), подвір’я міцно втоптане, від перелазу тяглася стежка зі стесаної ногами цегли. Двері з петель знято — хтось бережливий чи хазяйновитий приставив їх до стіни. Тут також стояла та ж тиша-порожнеча, і я ступнув у сіни. Але сінешні двері забито цвяхами, навіть побачив, як молоток зіскакував із голівки цвяха і бив об перетрухле дерево — світліли круглі ранки.

Вийшов і здригнувся. Проти мене стояв великий чорний пес. Собака дивився дивними, ніби сліпими, очима й матиляв хвостом. Я торкнувся його загрив’я — собака напружився, але не відступив. Очі його зоріли притьмарено й дивно.

Знову пошукав у кишенях — собака насторожено звів морду. Але в кишенях було порожньо, і я вибачливо всміхнувся. Погляд мій упав на хлівця, біля нього стояла собача буда і порожня поруділа мисочка.

Туман висів тільки біля води. Тут же повітря вже спрозоріло — і стало видно ціле село. На видноколі загорілася тендітна хмарка і раптом бризкнула першими променями ясного золота. Собака пішов за мною, але дійшов тільки до тину і скакнув на нього передніми лапами. Я озирнувся і знову вразився з його очей: каламутні й зовсім не блискучі. Мені здалося, що той пес був таки сліпий.

Водяна плоскінь губилась у голубуватому світанку, розливши ртутного кольору воду, пісок звідси виглядав червонувато.

«Червона пустеля», — подумав я.

Вже з’явилося сонце, висіло на крайнебі великим розпеченим колом, жовтий ореол сяйва ніби кипів навколо нього. Згоряли й близькі хмарини, перетворюючись у сивий, також червонястий попіл.

Я увійшов у ще одне подвір’я — хвіртка тут хрипнула без іржавого вискоту. Запахло молоком, кислуватим потом корови та обжитим житлом. Із хліва вийшла стара жінка, зирнула на мене холоднуватим поглядом, але не сказала нічого.

— Доброго ранку! — привітався я. — Може, дасте напитися?

Жінка мовчки пішла в хату. Винесла води в залізній з оббитою емаллю кварті. Я справді був спраглий після тієї вчорашньої дикунської трапези. Приклався й відчув металевий віддих води і кварти.

— Живете тут? —