Валерій Олександрович Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

Стало холодно у трусах, і я потяг з намету одежу. Дихнуло звідтіля сном і кислятиною — товариш лежав, врившись головою в одежу, що правила за подушку, і щільно замотавшись у ковдру. Натяг, стрибаючи на одній нозі, штани, тоді сорочку і, нарешті, скочив до річки, власне до моря. Мені здалося, що простір ніби розсунув свої межі й там, у сивому мороці загойдалися, ніби тіні забутих предків, хвилі, я побачив сірі піски з жовтуватим відливом, небо й купини прибережної лози.

Щось захопило мене несподівано сильно, я озирнувся до наметів на горі, поморщився: дух дикунської учти мене переслідував. Пісок засвистів під ногами, і цей сердитий, пташиний посвист приніс легку й прозору, тобто печальну, радість.

«Боже мій! — подумав я. — Який жахливий учора був вечір! Який жахливий був учора я, і чому тут опинився?»

Ступав по вогкій, твердо змитій біля води доріжці. Пісок похитувався під ногами, але мене втримував.

Зламав вербового прутика й закусив зубами. Гіркий, терпкий аромат заповнив рота, я глибоко дихнув. Сплюнув, а тоді зупинився. Попереду темніла й похитувалася непрозора заслона, а може, то був паркан з колючого дроту? Роздутий, штучно розширений Дніпро котив бурштинового відливу хвилі, і ті плюскали майже мені на ноги, — здалося, що відчуваю присмак цієї води. Вона наповзала на пісок, і той убирав її, начебто губка.

Вже не бачив наметів, попереду клався берег, трохи звищений і піщаний, далі темно бовваніли горби чи ліс, а самотні купини верболозу покірно тримали на собі тягар ранкового туману — великі краплі лежали голубуватими озерцями на зелених увігнутих листках.

Я сів на березі, але не помилуватися простором і цією безлюдністю, а отямитися. Десь далеко залишив свій дім, власне квартиру, бо міська людина не має свого дому, родину, тобто своїх тимчасових співжильців, адже ще в Біблії сказано, і я прочитав це випадково та й вразився: «Бо гордує син батьком своїм, дочка повстає проти неньки своєї, невістка проти свекрухи своєї — вороги чоловіку домашні його!» — всі ті мільйон і один клопіт, ґелґіт і гамір, телевізор, котрий майже не вимикається, а терендить і терендить, виставлений у вікні осточортілий магнітофон, який хрипко реве, гарчить, харчить, виє, пищить, — це все так само осточортіло, а найбільше осточортів собі я сам, бо вже не міг дивитися на себе в дзеркало без огиди, а що вже говорити про близьких та сторонніх? Може, це в мене якась хвороба починалася, та коли я вставав уранці, влазив до трамваю чи тролейбусу, то мені всі ті люди, набиті як оселедці в бочку, здавалися почварними, лихими, і це знову ж таки тому, що почварним і лихим був я сам. Але й розуміння цього, і зневага до себе збоку й від себе не робили мене кращим — я стояв у юрбі чи сидів і майже фізично відчував, що обростаю, ніби допотопний звір, якимсь їжачкувастим панциром, і все для того, щоб оборонитись від цієї чи тієї, чи трамвайної, чи вуличної юрби, від міста, яке пожирало мене, від роботи, яка смоктала з мене, як упир, кров та соки, від ворогів своїх — домашніх. Але тим самим, нарощуючи на собі отой щіткастий панцир, я не міг оборонитися від іншого — самотності, а то звір з усіх мутантів, породжених нашим життям, чи не найстрашніший.

Здригнувся. Назустріч берегом пливла кудлата постать: якийсь чоловік. Не відав, що то за чоловік принаймні, коли наблизився, то побачив: давно не голений із глибоко посадженими очима. Спершу я подумав, що це рибалка, але тут риби вже не ловлять, та й не був він у своєрідній рибальській уніформі: брезентова чи солдатська одіж, чотирикутна коробка, гумові чоботи, вудка в чохлі. Ватянка ж чоловіка, здається, бачила багато, дивно, що вона тримається купи. Чоловік був босий, і засукані штани відкривали зарослі жилаві ноги.

— По рибку? — спитав я.

— Ху-хе! — чоловік показав зіпсовані зуби. — Коли маєш ввіду це, — він плеснув біля горла, — то по рибку!

— Голо тут, — сказав я, дивлячись поверх голови чоловіка.

— Да, тут голо, — сказав той. — А там у нас у зонє харашо. Ти в зону?

— Не знаю, — сказав я. — Просто йду.

— Ну, я кадато так само йшов, — знову показав попсовані зуби чоловік. — Не бойся, йді. Я тебе зразу познав, ти наш?

— Ваш? — здивовано спитав я, все ще дивлячись поверх його голови.

— Ну да, і я кадась рішив плюнуть на цей б… мір. А там у нас, у зонє, ха-ра-шо… Када придьош, скажеш: Петя тебе послав. Не сумнівайся і не бойся!..

Чоловік чвиркнув, і важка біла слина застрягла на його бороді.

— У нас там всьо, як у лучших фільмах, — чоловік подивився на мене значуще і знову чвиркнув, але цього разу під ноги. — Привєт!

Пішов, а я стояв і дивився. Волохата, накублена постать покривалася рідким туманом — не міг відвести від нього очей. І знову душу мені пойняла сірість — це я точно знав і відчував: сірість — це я на порожньому березі, і той дивак, що від мене віддалявся; сірість — це моя ранкова втома, коли я надягав там, у Києві, на себе допотопного панциря і дивувався з почварності людей. А може, сірість — це байдужість, що розливається часом по тілі й по шлунку, як випита натщесерце горілка. І мене повабило у глибину ранку, у глибину волохатої, наїженої тиші, також сірої, як світ і я. Забув навіть, що біля наметів сплять мої співбенкетники, яких ще вчора називав своїми друзями, а тепер у мене вже конечно друзів немає.

Пісок знову засвистів під ногами. Цього разу я пішов через піщане поле. А коли зупинився, здалося, що оточений жовтим, притушеним сяєвом. Пісок оточував мене звідусіль, і навіть небо в цей мент видалося жовтим, тобто