Валерій Олександрович Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

хочу, а те, чого не хочу і яке в мені існує попри все. Що, коли й воно стане колапсоїдом, адже ніколи не бачило й не знало ані мого куща бузку, ані моєї долинки з джерелом?

Повільно опускаю дочку на підлогу, бо піт покриває мені чоло. Дивлюся в той бік, де стоїть наше трюмо. Дзеркало холодно відсвічує, і я добре бачу, що воно наглухо зачинилось, а раз так, то ніхто того порогу не переступить.

І тут раптово відчуваю на собі погляд дружини. Мізансцена така: біля дверей стоїть теща з ледь зацікавленим обличчям, я — у фотелі проти телевізора, де показують якусь тіньову виставу («Вистава у виставі», — думаю я), доця витягує за ноги з-під канапи ляльку, яку вчора сама-таки засунула, обіймає її й голубить, хоча вчора карала. На балконі все ще стоїть, махаючи, як кінь головою, син моєї жінки, а сама вона дивиться на мене так, ніби побачила незвідане.

— Якийсь не такий, — каже. — У тебе все гаразд?

Розтуляю рота й хочу сказати правду: думав про своїх старих, а отже, й про те, що годилося б поставити на їхній могилі хоч якогось пам’ятника. Та ще не встигши й слова мовити, уявно чую її твердого й розсудливого голоса:

— А де візьмемо гроші? Чи ж не знаєш, яка в тебе зарплата? Коли б не мама…

«Мама» — це теща. Але вона мені не мама. Стоїть величаво й мовчки, горда від того, що без її допомоги ми не проживемо.

— Хотів щось сказати? — підганяє жінка.

— Так, — мовив. — Остобісіла мені моя робота і є нагода змінити її.

— Щось запропонували? — практично, як завжди в подібних випадках, запитує жінка.

— Так. В історичному музеї. Зайнявся б археологією.

— А платня? — зимно питає дружина.

— Трохи менша, — кажу безтурботно. — Зате мав би роботу до душі.

— А про дітей подумав? — ще зимніше питає жінка і дивиться на мене десь так, як і теща.

Знову розтуляю рота, щоб сказати щось проти пропаганди війни, зброї, мілітарний сказ і т. д. і т. п., але на заваді став, здається, кущ бузку, що сьогодні так чітко привидівся. Адже коли скажу крамольні слова супроти війни та своєї роботи, щось може порушитися, бо обоє, і теща й жінка, мене не зрозуміють. Відтак може виникнути сварка, в яку вступлять спільним фронтом, і повітря навколо мене буде перепилюватися їхніми тонкими голосами, як колись пилялися осокори, що стояли на моїй галявинці із джерелом. Зрештою ці вискотливі пилки наблизяться до мого тіла, зв’язаного й нерухомого, заціпенілого й побитого правцем, і почнуть розрізати мене навпіл, і я можу не витримати й закричу, бо хто може витримати, коли його пиляють по живому тілу. Саме тому я мовчу й ніби кажу тим мовчанням жінці: родинні справи мають вирішуватися сам на сам, а тут присутня стороння людина. Але жінка не сприймає й цього мого мовчазного резону, бо теща для неї зовсім не стороння людина. Ось чому зітхаю, бо не хочу, щоб гинув у мені сьогодні кущ бузку, так яскраво намальований на білому полі моєї душі. Більше того, хитрую, адже супроти двох мені не вистояти. Розводжу руками й роблю спробу всміхнутися, покірливо й трохи улесливо. Жінка приймає це за капітуляцію, бо це й справді капітуляція.

— Ходіть, обід на столі, — урочисто проголошує жінка, а слово «обід» для неї святе. І я розумію, що зараз відбудеться не обід, а вечеря, але не таємна, бо про які сокровенні таємниці можемо за столом говорити.

Шумко встаю і тупаю на кухню, як ведмідь, із перевальцем, і це ще одна капітуляція, бо сказати по правді, слово «обід» і для мене святе, отож усі високі помисли нехай заховаються до темного міха нашої байдужості. Мені тільки й залишається, що продовжити поринання — глибше й глибше до зеленого мороку, на дні якого навряд чи знайду розквітлого куща бузку. Зрештою, нічого дивного, адже не людина я в цьому світі, а колапсоїд. І мушу думати не про себе, а про сім’ю, інакше мені не збагнути цих двох жінок, котрі ведуть мене під конвоєм на кухню, а ці жінки і є образ цього світу, що взяв мене за горло.

Колапс V.
Передухіддя

Я прокинувся від холоду. Ковдра сповзла, під боками муляло — ніяк не міг розібрати, де це я. Нарешті, згадав — учора таки вирвався із дому з друзями, ми поїхали човном угору по Дніпру, де була одна з моїх улюблених місцин, часом бував тут у відпустку. І хоча ці місця були небезпечні, таки настояв поїхати саме сюди, з сентименту, чи що? А може, і з розгульної сміливості, яка в чоловіків часом виникає, навіть у найобережніших, принаймні на собі те зазнавав. Розбили намети, кричали, балакали, ясна річ, жлуктали спрагло горілку, горлали пісень, цілувалися, блювали, врешті, ледве не побились, аж поки не повлазили, як вужі, в намети і позатихали, власне рушили в каламутний туман видив та марень.

Побачив сірого профіля одного зі своїх співбенкетників, від нього жахливо смерділо, й мені стало бридко. Повільно, знову-таки як вуж, виповз із намету і з натугою звівся на ноги.

Дивився, як сиво й величаво курівся спокійний Дніпро, в прохолодному сутінку тиша здавалася ніби загрозлива, сірі хвилі наповзали на пісок і розбивалися, видаючи короткуватий, мелодійний сплеск. Підчепив ногою порожню консервну бляшанку, і та покотилася з крутого берега з глухим коротким викохкуванням.

Мене захопила раптом ця жива і всеоб’ємна сірість, цей мертвий прохолодний простір, холодне плескання хвильок, а головне — тиша чи спокій. На траві безладно валялися залишки вчорашнього бенкетування: сліди нашої дикунської учти, дикунської тому, що ми вчора своїм галасом