Валерій Олександрович Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

— Я не сама, а із старим, — сказала жінка байдужно.

— Чи це не Петя ваш чоловік?

— Нє, не Петя, — сказала жінка, забираючи кварту. — Петя живе там, через лісок — то все недобрі люди… Чи ви тоже з них?

— Я сам по собі.

— А я подумала, що ви тоже з тих кадашніх урок.

— Не боїтеся їх?

— Вони нас не чіпають. Нас тут нєсколько сімей. Гнали нас одсюда, а ми вернулися. Вже нам бояться нема чого…

Зирнув на жінку і здригнувся: очі в неї були десь такі, як у того собаки, — ніби й вона була сліпа. Але сліпа вона не була, і я навіть зрозумів, що тут діє: сірість — це утома байдужих.

Вийшов на вулицю й зупинився. Вглибині так само стелилася зачарована, ртутна і землисто-брунатна вода. Поруч журавель криниці показував кудись туди, у небо, де спалювалися хмари, а в цілих шибках мертвих хат заломлювалося проміння, ніби вони починали горіти зсередини. Сонце засліпило мені очі, затуманена млявість ранку зникла, здавалося б, назавжди. Над світом розгорталася розкішна синява неба, і залишки туману розтоплювалися, оголюючи залитий чистим сяйвом молодий краєвид.

Лісок віддаля нагадував зруйновану фортецю, і я заплющився, бо в душі моїй раптом залунала

Вітер ніс від річки пісок і бомбардував ним старі стіни забутої фортеці. Дув у продухи, і це нагадувало звуки давніх сурм… Мені уявлялася ніч. До фортеці прилітали кажани, цілі їхні полчиська нападали на неї, ніби хотіли її знищити. Сухо шелестіли крила, немов сипався пісок — і ніч була повна того звуку. Однотонний і приглушений, він жив, наче хрипки велетенських грудей ночі. Наче пересипала вона той пісок з однієї руки в іншу — від того з’являлися хмарки золотистої куряви. Вітер гнав пісок до фортеці і засипав очі кажанам. Фортеця під таку хвилю не мала оборонців, хіба заляканого самітного зайця, котрий випадково забрів сюди і тремтів у кутку. Він чув у цій ночі скрегіт зброї, далекі вигуки і стогони. Над фортецею хмарами кружляли кажани — вони прилітали сюди вмирати. Очі їхні ставали скляні, а тіла поступово кам’яніли. І вони грудками падали на безживні стіни, засипаючи їх, наче той-таки пісок… Чувся однотонний і приглушений стогін — пісок царював. Одна тільки трава не піддавалася йому. Вона росла під мурами й на мурах, зелена й вільна, вона міцно вплітала коріння у камінь, і їй не був страшний ні пісок, ні кажани. В її стеблах гуляв сік, і вона знала, що нап’ється його, скільки треба, коли не із землі, то із каменю та піску.

Я розплющився: що це я — сплю чи марю? Й куди це мене занесло? Там мої друзі, з якими провів дикунську ніч, чи не хопилися вони мене? Та це була неправда, що я турбувався про своїх друзів, власне, співбенкетників, так само й неправда, що хтось у цьому світі міг мене похопитися: хто переступив межу зони, починає належати до тих, кого ніхто похопитися не може.

Знову зчавив душу маленький страх, а може, й великий, а може, й жах. Ні, це не жах, а швидше — сірий спокій, адже нечасто людина відчуває сірий спокій, не часто в ній поселяється така велика і всеоб’ємна тиша, як той-таки жах у серці. І я йшов далі по стежці, власне не я йшов, а вела мене вона, стежка, — маленький ескалатор, до якого був приліплений стопами.

Вдихнув на повні груди запаху лісу. Ліс — як ліс, і нічого в ньому від закиненої фортеці не було, та й не могло бути, бо зруйнована, закинена фортеця — я сам. А може, все-таки повернутись?

Але повертатися було пізно. Назустріч ішла жінка з важким, спитим обличчям, босі ноги її якось неохоче піднімалися над стежкою. Руку їй відтягував якийсь кошик, а на голові стримів напіврозвалений солом’яний бриль.

— Доброго дня, — сказав я, дивлячись на неї і всміхаючись, наскільки міг.

— Драстє, — обізвалася вона.

— Мене послав до вас Петя…

Обличчя в жінки раптом засвітилось.

— А, Петя? — радісно мовила вона. — Так ти к нам?..

— Не знаю, — сказав я — мене вразили очі й цієї жінки.

— Ето харашо, — мовила жінка. — В нас Валя без мужіка осталась. Будет тібє, і ти к нєй привикнєш…

— А чому я до неї маю звикати?

— Ну, відіш! Значала тібє будєт как-то ні так, — мовила жінка, не дивлячись на мене. — Но ето времєнно. Скоро тібє станєт харашо…

— А що значить: «станєт харашо»? — спитав я, намагаючись вловити погляд незрячих очей жінки.

— Ну, замічатільно, — сказала вона. — Як усєм нам.

Вона пішла, а я раптом відчув, що у лісі стоїть така тиша, від якої закладало вуха, — мурашки поповзли мені по спині. Але я вже собі не належав, ішов, власне, не йшов, а вела мене стежка — маленький ескалатор, до якого приліпився стопами. Мені вже починало бути «харашо», принаймні виразно це відчув. Співали, як в едемі, пташки…

-------------------------------------

І тут я відчув, що ноги торкнулися землі, тобто поринати не було куди. Опинився на дні якоїсь водойми: озера, моря, а можливо, й океану. Довкола похитувалися зеленкуваті товщі, в яких коливалися чи водорості, чи коралові відростки, а чи, може, тіні земних дерев. І я уздрів, що дно, на якому стали мої ноги після поринання, — не просто пустеля, а дорога, можливо, вимощена бозна-коли і бозна-якою цивілізацією,