Лев Толстой - Війна і мир

— Нащо рискувайт, ротмістр! Ви б злізали,— сказав полковник.

— Е! винного знайде,— відповів Васька Денисов, повертаючись на сідлі.

Тимчасом Несвицький, Жерков і почтовий офіцер стояли разом за межею пострілів і дивилися то на цю невеличку купку людей у жовтих ківерах, темнозелених куртках, гаптованих шнурками, і в синіх рейтузах, які копошилися біля мосту, то на той бік, на сині капоти вдалині, що наближалися, і групи з кіньми, які легко можна було прийняти за гармати.

"Запалять чи не запалять міст? Хто раніш? Вони добіжать і запалять міст, чи французи під'їдуть на картечний постріл і переб'ють їх?" Ці питання з завмиранням серця мимоволі ставив собі кожен з тієї великої кількості військ, що стояли над мостом і при ясному вечірньому сяйві дивилися на міст та на гусарів і на той бік, на сині капоти з багнетами й гарматами, які просувалися все ближче.

— Ох! дістанеться гусарам! — казав Несвицький.— Не далі, як на картечний постріл тепер.

— Даремне він так багато людей повів,— сказав почтовий офіцер.

— І справді,— сказав Несвицький.— Тут би двох молодців послати, однаково б.

— Ах, ваше сіятельство,— втрутився Жерков, не зводячи очей з гусарів, але все із своєю наївною манерою, через яку не можна було догадатися, серйозно він говорить, чи ні.— Ах, ваше сіятельство! Як ви міркуєте! Двох чоловік послати, а нам же хто Володимира з бантом дасть? А так ось, хоч і поб'ють, та можна ескадрон представити і самому бантик одержати. Наш Богданич порядки знає.

— Ну,— сказав почтовий офіцер,— це картеч!

Він показав на французькі гармати, що знімалися з передків І поспішно від'їжджали.

На французькому боці, у тих групах, де були гармати, з'явився димок, другий, третій, майже одночасно, і в ту хвилину, як долетів звук першого пострілу, з'явився четвертий. Два звуки один по одному, і третій.

— О, ох! — охнув Несвицький, неначе від пекучого болю, хапаючи за руку почтового офіцера.— Подивіться, упав один, упав, упав!

— Два, здається?

— Якби я був царем, ніколи б не воював,— сказав Несвицький, одвертаючись.

Французькі гармати знову поспішно заряджали. Піхота в синіх капотах бігом рушила до мосту. Знову, але в різних проміжках, з'явилися димки, і заклацала, затріскотіла картеч по мосту. Та цього разу Несвицький не міг бачити того, шо робилося на мості. З мосту здійнявся густий дим. Гусари встигли запалити міст, і французькі батареї стріляли по них уже не для того, щоб перешкодити, а тому, що гармати були наведені й було по кому стріляти.

Французи встигли зробити три картечних постріли, перш ніж гусари повернулися до коноводів. Два залпи було зроблено неправильно, і всю картеч перенесло, а зате останній постріл влучив у середину купки гусарів і повалив трьох.

Ростов, заклопотаний своїми взаєминами з Богданичем, зупинився на мосту, не знаючи, що йому робити. Рубати (як він завжди уявляв собі бій) не було кого, допомагати в запалюванні мосту він теж не міг, бо не взяв з собою, як інші солдати, віхтя соломи. Він стояв і оглядався, як раптом затріщало по мосту, немов розсипані горіхи, і один з гусарів, який був ближче за всіх від нього, застогнавши, впав на поручні. Ростов підбіг до нього разом з іншими. Знову вигукнув хтось: "Ноші!" Гусара підхопили чотири чоловіка і стали піднімати.

— Оооо!.. Облиште, ради Христа,— закричав поранений; але його все ж підняли й поклали.

Микола Ростов одвернувся і, неначе шукаючи чогось, став споглядати далину, воду Дунаю, небо, сонце! Яким гарним здалося небо, яким блакитним, спокійним і глибоким! Яке яскраве й урочисте призахідне сонце! Як привітно-глянсувато блищала вода в далекому Дунаї! І ще кращі були далекі, голубіючі за Дунаєм, гори, монастир, таємничі міжгір'я, залиті до вершечків туманом соснові ліси... там тихо, щасливо... "Нічого, нічого б я не бажав, нічого б я не бажав, якби я тільки був там,— думав Ростов.— У самому мені і в цьому сонці так багато щастя, а тут... стогін, страждання, страх і ця неясність, ця поспішність... Он знову кричать щось, і знову всі побігли кудись назад, і я побіжу з ними, і ось вона, ось вона, смерть, надо мною, круг мене... Мить — і я ніколи вже не побачу цього сонця, цієї води, цього міжгір'я..."

В цю хвилину сонце стало ховатися за хмарами; попереду Ростова з'явилися нові ноші. І страх смерті і нош, і любов до сонця й до життя — все злилося в одне болісно-тривожне враження.

"Господи боже! Той, хто там у цьому небі, спаси, прости і захисти мене!" — прошепотів сам собі Ростов.

Гусари підбігли до коноводів, голоси стали гучніші і спокійніші, ноші зникли з очей.

— Що, брат, понюхав пороху?..— прокричав у. нього над вухом голос Васьки Денисова.

"Усе закінчилося; але я боягуз, так, я боягуз",— подумав Ростов і, важко зітхаючи, взяв з рук коновода свого Грачика, який відставив ногу, і став сідати.

— Що це було, картеч? — спитав він Денисова.

— Та ще й яка! — прокричав Денисов.— Молодцями працювали! А робота паскудна! Атака—любе діло, рубай у песі, а тут, чорзна-що, б'ють, як у мішень.

І Денисов від'їхав до групи, що зупинилася недалеко від