Карін Альвтеґен - Ключ від Позасвіття, Карін Альвтеґен

— Верданді мілрен, Халез.

Без вінка слова стали такі ж незрозумілі, як раніше. Лінус кивнув на прощання, повернувся і побіг між потрісканими кам’яними колонами. Перед Воротами зупинився. Заплющив очі, глибоко вдихнув. І ступив останній крок у Позасвітті.

Печера затряслася, аж він мало не впав. Певен був, що стеля зараз обвалиться. Щодуху рвонув до драбини, прикриваючи голову руками. Тріщини ставали ширші й повзли все далі, сягнули стелі. Він глянув угору. Там має бути щось видно? Пісок, каміння? Ні, лише темрява. Ніби печера — просто аркуш паперу у вічній непроглядній порожнечі.

Від такої думки він задрижав.

Нарешті добіг до отвору, що вів у Тракеборг. Під черевиком щось дзенькнуло. Він глянув під ноги — то була гасова лампа, яку він впустив. Згадав, як страшно було спускатися в пітьмі. Але зараз він уже не той. Без вагань поліз драбиною вгору.

Знадобилося кілька хвилин, щоб очі звикли до темряви, лише тоді він зміг розрізняти контури предметів і побачив, що високо над ним хтось лізе. Лінус зрозумів, що то Щур, але чому він так повільно рухався? Поки Лінус долав чотири щаблі, той піднімався лише на один.

Наступної миті він зрозумів чому. Згадав, що Ліонора розповідала йому про час. Що його світ чекає Лінуса стільки, скільки він почувається там удома. А Щур так часто швендяв між світами, що більше не належав до жодного з них. Ось чому Лінус його настиг! У своєму світі він повернувся саме в той час, в який було потрібно.

Щур, схоже, не помічав його. Важкий мішок теліпався, у ньому дзенькала здобич.

Лінус спритно здирався догори й швидко наздогнав Щура. Схожий на черв’яка хвіст звисав над головою, і хлопцеві доводилося пильнувати, щоб не зачепити його. Без жодного звуку він простягнув руку й схопив Щура за ногу.

І потягнув.

Щур завмер. Потім здивовано завив. І полетів донизу. Лінус швиденько притиснувся до стінки, і злодюга просвистів повз нього. Він знову рухався у часі звичайного світу. Щуряче виття все віддалялося і нарешті змовкло. Тварюка зникла в темряві. Через якусь мить Лінус почув дзенькіт — мішок з краденими скарбами впав на кам’яну підлогу.

Хлопчик поквапився нагору. Тепер, коли в них обох однакова швидкість, Щур може легко його наздогнати. Лінус навіть не сподівався, що той вгамується.

І недарма. Невдовзі знизу почулося клацання пазурів. Усе ближче й ближче.

Лінус помацав стінку. Тепер це була дерев’яна обшивка. Скоро вихід. Руки боліли, піт стікав по спині. Здавалося, він чує Щура вже просто під ногами. Нарешті побачив вихід, схопився за край і з останніх сил здерся на підлогу, а далі забіг у кімнату зі скарбами. Там панували сутінки. За контуром він розпізнав скриню з монетами й потягнув її до дірки.

Лінус глянув у темну глибоку шахту. Щур уже майже дістався виходу. Він ліз навіть не драбиною, а дерся по стіні, мов павук. Тріски летіли вниз, коли він вганяв свої пазурі в дошки. Його очі блищали двома ліхтарями і звузилися від люті, коли Щур побачив Лінуса.

— Торкнешся моїх скарбів — розірву тебе на шматки! — просичав він крізь зуби.

— Мені вони не потрібні! — вигукнув Лінус. — Ось, забирай!

Хлопець підтягнув скриню до краю і штовхнув її в отвір. Повний монет ящик із дзенькотом полетів униз. Щур закричав, та Лінус навіть не озирнувся, щоб подивитися, як він там.

Хлопець знову кинувся у скарбницю. Треба було знайти механізм, що відчиняє двері зсередини. Нічого не бачачи, Лінус мусив шукати навпомацки. Тяглися неймовірно довгі секунди. Він пережив павука-монстра, зміїну зграю і кам’яних чудовиськ. Хіба так уже важко відчинити звичайні двері? Лінус мацав, шпортав, гладив усе навколо, шукаючи вихід. Він має бути! Нарешті його рука намацала кнопку — й книжкова шафа в коридорі відсунулася, відкриваючи прохід.

Під акомпанемент рипіння напівгнилих дошок він помчав коридором другого поверху. У вікна світив місяць. Досі ніч. Ніби його не було всього кілька хвилин.

Лінус збіг донизу сходами й влетів у коридор, де розташовувалися спальні. Двері відчинені. Зазирнув у мамину кімнату. Вона лежала в тій самій позі, в якій він її залишив, тихенько сопіла уві сні. Понад усе йому хотілося кинутися до неї, пригорнутися, заплющити очі й забути про все, а не бути тим, хто рятує світ. Але він не міг. Більше нема кому. Він зачинив двері й поквапився до Ліннеї. З нею теж наче все було гаразд. Вона спокійно лежала під ковдрою. Жива! Ліонора так йому й казала, але все одно його гриз страх, що знайде її поранену чи неживу.

Тремтячою рукою він вийняв із кишені волосяний перстеник і надягнув Ліннеї на палець. Затамував подих і почекав.

Нічого не сталося.

Взагалі нічого.

Ліннея і далі непорушно лежала, і Лінус відчув, що його охоплює розпач. Він стиснув її плече. Ніякої реакції.

Невже Ліонора помилялася? Чи сказала неправду? Сльози набігли на очі, й хлопчик витер їх рукавом.

Він залишився сам. Допомоги чекати нізвідки.

Ще ніколи не почувався він таким безпорадним. Ні тоді, коли зустрівся з Іслерді. Ні тікаючи від Нічних Мисливців. Навіть серед велетенських змій сам у човні.

Ліонора його ошукала.

Він подумав, що в кухні можна взяти ножа й влаштувати засідку. Чи піти в кімнату з картинами й подивитися, може, на котрійсь вказано, де заховано ключ.

Він крутнувся, щоб вийти з кімнати, і завмер на місці.

У дверях стояв Щур.

— Справді думав, що тут ти в безпеці? — посміхнувся він, і жовті зуби зблиснули проти місячного світла. — Вона тобі не допоможе.

Загнутий кіготь вказав на Ліннею.

— У цьому світі вона абсолютно безсила.

Щур ступив кілька кроків до ліжка. Лінус побачив, що він кульгає. Мабуть, поранився під час падіння. А що, як це дасть шанс перемогти чудовисько?

— Чи це ти її захищаєш? — запитав Щур. — Бачу, ти без свого всесильного зуба. Загубив?

Він якось став більший, а темні очі ніби поглинали все світло в кімнаті. Зараз вони здавалися двома бездонними дірками. Щур підступив іще на крок. Лінус приготувався битися, дряпатися, кусатися — робити все, щоб захистити сестру.

Хлопчик кинувся уперед, але Щур був спритніший. Він крутнувся і важким хвостом збив Лінуса з ніг. Той стукнувся об підлогу, а наступної миті щурячі кігті вчепилися в його шию. Лінус через силу піднявся з підлоги й притиснувся до стіни. Щур підняв малого, й тепер він міг лише теліпати ногами в повітрі. Монстр дихнув на нього смородом гнилого м’яса.

Лінус намагався розчепити його руки, але Щур був надто сильний. Він здавлював хлопця, мов лещатами. Лінусові бракувало повітря, він слабшав, а тиск щурячих рук міцнів. Хлопчикові здавалося, що зараз голова вибухне. Від болю в очах мигтіли різнобарвні блискавки, він задихався, потекли сльози.

Він уявив маму й Ліннею. «Вибачте, — подумав. — Я справді старався. Але більше не можу…»

Голова запаморочилася. Зринали якісь безладні спогади, ішли, на їхнє місце приходили нові. Руки безвільно впали.

Повітря закінчилося.

І тоді, коли нібито смерть була зовсім поряд, йому пригадалася Ліонора. Вона тримала маленький камінчик у формі серця й усміхалася йому.

І зненацька він усе зрозумів.

«У цьому світі