Карін Альвтеґен - Ключ від Позасвіття, Карін Альвтеґен
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Іслерді ненавидить усіх! — крикнув павук і стрибнув на суперника.
Тіло Вартового вдарилося об стінку й впало на підлогу.
Щур поглядав то на битву, то на Лінуса, а потім схопив мішок з награбованими коштовностями й зник у пітьмі тунелю. Лінус схопив зміїний зуб і кинувся за ним, але почув стогін Вартового. Хлопчик зупинився і повернувся. Іслерді волочив долівкою непорушне тіло. Ліхтар валявся у піску, зелене полум’я ледь жевріло. Вартовий востаннє спробував піднятися, але сили його остаточно покинули.
«Треба щось зробити! — у відчаї подумав Лінус. — Я маю зупинити Щура, але як можна покинути напризволяще Вартового?»
Він кинувся до ліхтаря. Навіть не розуміючи, що робить, хлопець встромив зміїний зуб туди, де ще зеленіло полум’я. Язички почали підніматися, облизуючи вістря зміїного зуба. Лінус люто закричав і стрибнув на спину Іслерді. Зуб легко увійшов у павучу шкуру й вибухнув снопом іскор. Іслерді зарепетував. Вогонь ширився спиною, павук впав і почав кататися по долівці, щоб загасити полум’я. Лінус дивом вискочив з-під павучих ніг і відтягнув Вартового.
— Іслерді! — голос Лінуса пролунав у печері, мов грім. — Забирайся звідси, і я залишу тебе живим!
Павук посунув на нього, Лінус виставив поперед себе зуб. Павук засичав, але вогонь допікав усе дошкульніше, тож Іслерді здався і поліз у найближчий отвір шукати ради з вогнем.
Лінус повернувся до Вартового, який силкувався стати на ноги.
— Ти маєш показати мені найкоротший шлях до Воріт, — сказав хлопчик. — Треба зупинити Щура.
На полірованій масці Вартового зяяла велика дірка над оком.
— Ти врятував мене. Людино, ти нам не ворог.
— Звичайно, ні, — пробурмотів Лінус. — Треба було мало не загинути в шлунку павука-монстра, щоб це зрозуміти? Чому так?
— Вибач мені й моїм колегам. Не всі люди заслуговують ненависті.
— Чудово. Встановіть де-небудь такий знак. Можемо ми поквапитися?
Вартовий узяв свій ліхтар і пішов. Раз по раз він озирався, щоб пересвідчитися, що Лінус ішов за ним.
Звичайно, він ішов.
Залишалося тільки сподіватися, що Щур не дуже далеко від них відірвався.
Розділ дванадцятий
Лінус і Вартовий помчали катакомбами. Що довше вони бігли, то більше Лінус радів, що має такого провідника. Тунелі були дуже заплутані й схожі між собою. Сам він міг би багато днів блукати в пошуках Воріт.
Вони пересувалися мовчки. Вартовий не промовив ані слова. Мовчав і Лінус. Єдине, про що він думав, — чи встигне Щур дістатися Тракеборга раніше за нього. А що, як він уже там? Ця думка пекла немилосердно.
Вартовий біг попереду. Час від часу він озирався перевірити, чи не відстає Лінус. Сталева маска виблискувала у світлі ліхтаря.
— Чому ти покинув свій пост? — пролунав різкий голос, і перед ними постав іще один Вартовий.
Лінус зупинився і підняв свій пляшколіхтар.
— Я супроводжую людину до Воріт, — пояснив Лінусів провідник.
Обидва Вартові були однаковісінькі, за винятком дірки на масці, яку пробив павук. Цікаво, як вони самі розрізняють одне одного?
— Людину?! — крикнув новоприбулий і визирнув з-за плеча свого колеги. Жовті очі звузилися, коли він побачив Лінуса. Рука метнулася до ліхтаря, зелене світло засяяло яскравіше.
— Ця людина під моїм захистом, — холодно сказав перший Вартовий. — Це мій кровний борг. Зашкодиш йому — матимеш справу зі мною.
Кілька секунд Вартові дивилися один на одного, потім обоє опустили ліхтарі.
— Що ж, тоді за його вчинки відповідаєш ти, — пробурмотів новоприбулий Вартовий і зник у своїй засідці.
Лінус і Вартовий знову кинулися бігти. Тепер тунель мав інший вигляд. Замість грубих каменів і піску — долівка, стіни й стеля були вкриті гладенькими кам’яними плитами. Лінус зрозумів, що вони наближаються до Воріт. Він побіг іще швидше. За кожним поворотом хлопчик сподівався побачити велику залу в печері. Треба дістатися туди якомога швидше, він мусить наздогнати Щура!
Вони повернули за черговий вигин.
— О ні! — видихнув Лінус, побачивши зелені вогні.
Вартові стояли вздовж стін. Лінус перейшов з бігу на крок. Він був переконаний, що зараз їх знову спинять, але його провідник біг далі з такою самою швидкістю. Опустивши очі, Лінус кинувся за ним. Краєм ока він бачив, як гойдаються плащі Вартових. Суворі стражі Межі Позасвіття стояли на місці й давали їм пройти. Можливо, їх попередили про дивну людину. Жоден з них не сказав ані слова, але Лінус спиною відчував погляди їхніх жовтих очей.
Нарешті вони добігли до тієї самої печери. На протилежному боці Лінус побачив Ворота, такі ж широкі, як і раніше. На перший погляд здавалося, що все гаразд. Стіни так само випромінювали дивне світло. Але потім він помітив тріщини й розриви, які піднімалися з підлоги стінами й колонами, і здавалося, що печера може обвалитися будь-якої миті. Лінус придивився уважніше. Сітка тріщин біля Воріт була така густа, що стіни аж чорніли.
— Межа світів руйнується, — пробурчав Лінус і відчув, як швидко закалатало серце.
А що, як уже надто пізно?
— Ти повинен залишити все з цього світу тут, — Вартовий ніби перепрошував. — Межу між світами вже пошкоджено. Будь-яка річ, що перетне її, може призвести до остаточного руйнування.
— Але мені все це потрібно! — вигукнув Лінус, хоч і сам розумів, що Вартовий має рацію. — Без них я не зможу зупинити Щура!
Очі з-під маски глянули на нього.
— Я дозволю тобі вибрати щось одне, — мовив зрештою Вартовий. — Зброю, якою ти переможеш нашого спільного ворога.
Лінус глянув на обгорілий зміїний зуб. Його боявся Щур, ним він переміг Іслерді й навіть Нічного Мисливця.
У другій руці лежав перстеник з Ліонориного волосся.
Треба було вибирати. Час невпинно летів.
Він згадав, що Вільгельм казав про Ліонору. Мовляв, вона його просто використовує і зовсім не сестра йому. Що, як це кільце волосся було частиною хитромудрого плану? Якщо Ліонора так намагається примусити його пронести її через Ворота? Що станеться з Ліннеєю, коли він надягне на її палець це кілечко?
Але він так хотів вірити Ліонорі! Значно сильніше, ніж Вільгельмові.
Він вибрав перстеник Ліонори. Це так само могло бути його волосся. Або Ліннеїне.
Лінус віддав зміїний зуб.
— Обережно з ним. Дуже небезпечна штука, як ти міг помітити.
Без жодного слова Вартовий прийняв зуб і сховав під плащ. Лінус зняв із шиї Грамрову пляшку, розмотав смужки тканини, якими червонопера дівчина перев’язала йому ногу. Глянув на руку. Він непокоївся не лише через Межу. Думка про те, що всередині нього залишився шматок павутини, викликала дрож. Хлопчик стиснув зуби й почав роздряпувати засохлу кров на рані. Поколупав у рані цвяхом. Але звідки йому знати, вийняв він ту павучу нитку чи ні?
— Можеш допомогти? — гукнув Вартового. — Той монстр залишив у мені свою павутину.
Вартовий нахилився й оглянув рану. З відчиненого віконця ліхтаря вискочила іскра, повільно впала в рану й зашкварчала в крові. Лінус застогнав.
— Порядок. Ніяка павутина не встоїть перед нашим вогнем.
— Дякую, — кивнув Лінус і зняв вінок-тлумач.
Вартовий
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ключ від Позасвіття, Карін Альвтеґен», після закриття браузера.
