Карін Альвтеґен - Ключ від Позасвіття, Карін Альвтеґен

А це значило, що він знав! Знав, що Ліннея і Ліонора — одна особа! Інакше навіщо б він хотів убити Ліннею?

Ми можемо бачити тільки те, у що віримо.

Слова, які він колись давно прочитав і майже забув.

— Я вірю в тебе, Ліоноро, — прошепотів Лінус.

Можливо, це був просто збіг, чи це сталося, бо він відкинув сумніви, але саме цієї миті, саме з його словами в кімнаті щось змінилося. Несподівано він відчув присутність іще когось, кого раніше тут не було.

— То ти думаєш, що вона тебе бачить, людинко? Бачить, як я видушую життя з її нікчемного брата, занадто слабкого, щоб захистити її! Сподіваюся, що вона бачить. Я…

Щур глянув на Ліннею і трохи послабив хватку. Лінус вхопив ковток повітря. Що ж привернуло увагу Щура? Хлопець глянув на Ліннею. Повітря навколо неї потріскувало. А замість волосяного кілечка на пальці блищав золотий перстень. Очі Щура округлилися, мов тарілки. З кутика рота потекла цівка слини. Щур відпустив Лінуса, і той упав на підлогу, вдихнув повітря і потер шию.

Мов у трансі, Щур підійшов до ліжка Ліннеї і зупинився перед ним. Погляд, яким він дивився на перстень, був майже благоговійний. Щур нахилився над Ліннеєю і потягнувся до її пальців.

«Я маю щось зробити!» — гарячково думав Лінус. Але перш ніж він встиг вирішити, що робити, побачив, як рука Ліннеї, звиваючись вужем, потяглася до Щурового зап’ястка й схопила його так, що аж хруснуло. Щур загорлав і спробував вирватися.

Ліннея розплющила очі. Вони гнівно палали білим світлом. Вона підтягла Щура ближче. Злодюга дряпався і клацав щелепами, але ні зуби, ні кігті не могли здолати її невидимого щита. Ліннея підняла другу руку. Повільно піднесла її до Щурової пики й притисла два пальці до лоба. Його темні очі сліпучо засяяли білим, як і її. Щур кричав. Світло в кімнаті ширилося і стало таке яскраве, що в Лінуса заболіли очі. Він затулив обличчя долонями й замружився.

І раптом стало тихо.

Лінус подивився крізь пальці — у кімнаті знову темно. Він пошукав поглядом Щура, але все, що від нього залишилося, — купка гарячого попелу на підлозі, на верхівці якої лежав щурячий кістяк. Скрізь по підлозі розкидані найрізноманітніші коштовності, а ще — великий чорний ключ!

Лінус кинувся до Ліннеї і взяв її за руку. Персня немає. Очі не світяться. Але разом з тим вони здавалися живими, ніби дівчинка прокинулася. Уперше в житті вони бачили одне одного! Коротку мить він майже був переконаний, що побачив її усмішку.

— Дякую, — Лінус погладив її щоку.

Відповіді не було. Ліннея знову стала звичайною Ліннеєю, її безживні очі дивилися кудись за його плече.

— Дякую, — повторив він. — Ти найкраща сестра, яка тільки може бути.

Решту ночі він тяжко працював. Перенести в підземелля всі скарби, які накрав Щур, виявилося вкрай нелегко. Він збився з ліку, скільки разів йому довелося спуститися і піднятися драбиною. Скрині з золотими монетами були надто важкі, тому він невеликими купками пересипав їх до свого рюкзака.

Унизу в печері стояв знайомий Вартовий — неначе тільки на нього й чекав. Коли Лінус висипав за Ворота першу партію золотих монет, той нічого навіть не сказав. Хоча без вінка-тлумача вони однак не зрозуміли б один одного.

З кожним разом Вартових ставало дедалі більше. Їхні жовті очі дивилися то на Лінуса, то на тріщини в стінах печери — вони поступово почали затягуватися. Усе набувало такого самого вигляду, як під час його першого візиту. І здавалося навіть міцнішим.

Лінус носив і носив так кілька годин підряд. Він сам не розумів, звідки в нього взялося стільки сил. Невдовзі перед Вартовими вже лежала височенна купа скарбів. Останнім Лінус приніс бурштин з маленькою зловісною фігуркою. Хлопцеві здавалося, що вона постійно дивиться на нього. А може, так і було. Тепер він знав, що в Позасвітті майже все можливо.

— Ну ось, — сказав Лінус Вартовим, хоч ті його й не розуміли. — Тепер усі ваші речі повернулися до вас.

Вартові стояли на диво тихо. Потім всі разом схилися перед ним у шанобливому поклоні. А далі… Вони піднесли руки, почулося клацання металу, і Вартові зняли маски, відкривши йому свої бліді, але напрочуд вродливі обличчя. Зелена луска блищала на лобах і скронях. Від очей до кутиків рота спускалися різноколірні дуги. Усі мали полум’яно-руде волосся, сплетене в товсті коси, сховані під плащами. Лінус зрозумів, що всі вони — жінки.

Вартові всміхнулися Лінусу, а він усміхнувся їм.

— Що ж, тепер залишилися тільки Ворота, — хлопець підняв ключа.

Він підійшов до кам’яної плити в підлозі, де зяяла замкова щілина. Востаннє глянувши на Вартових Межі, він встромив ключа в замок. Ключ став на своє місце з мелодійним звуком. Величезні стулки почали зачинятися. Світло в печері стало яскравіше, і все задрижало, коли Ворота зачинилися. Лінус прокрутив ключ. Проміжок між Воротами й стіною поволі розчинився, і за кілька секунд вже навряд чи можна було здогадатися, де були Ворота.

Лінус зітхнув. Він страшенно втомився. Ще кілька хвилин він просто стояв і роззирався навколо, потім пішов до драбини — востаннє.

Колишня скарбниця порожньою мала дивний вигляд. Ніщо навіть не нагадувало про незліченні багатства, які там зберігалися. Лінус натиснув на кнопку, якою відчинялися потайні двері. Кинув останній погляд на вхід до підземелля. Отвір зник. Дошки лежали рівно й щільно, ніби там ніколи не було ніякого входу.

Лінусу стало цікаво, чи зможе він колись зрозуміти, як працювали Ворота між світами. І взагалі, чи справді їх зробив Вільгельм.

З легкою усмішкою Лінус подався до своєї кімнати. Будинок більше його не лякав. Ліжко з залізними бильцями здавалося надзвичайно симпатичним. Він з розгону застрибнув на нього й заснув іще до того, як приземлився на матрац.