Галина Курдюмова - Викрадена перевертнем., Галина Курдюмова

Глава 9. Щоденник. 2.

«Якщо ти читаєш цей щоденник, то ти моя пра-пра-пра... не знаю, яка, правнучка».

Хм. Не я, це точно. У роду ми не мали ніяких Бейлерів. Хоча, я знаю прізвища хіба що прадідів та прабабусь, не далі. Але, все одно, я не можу виявитися родичкою цієї «письменниці», бо потрапив мені до рук щоденник зовсім випадково. Можливо, Бейлери – це прізвище моїх викрадачів? І призначене чтиво потомкам Елізабет. Полистаю і, якщо так, передам його Іскрі.

І я знов схилилась над рукописом.

«Ти мені, звичайно ж, не повіриш, - писала невідома мені жінка у невідомий мені час гарним каліграфічним почерком. - Але знай, що я наклала на щоденник закляття, і побачити його можуть лише мої прямі нащадки, причому нащадки жіночої статі, бо відьомські здібності у нас передаються лише жіночою лінією».

Що за?.. Які відьомські здібності?! У мене ніколи такого не було! Та й взагалі, не вірю я в різні нісенітниці.

«А ще, якщо ти читаєш ці рядки, значить, ти зараз перебуваєш в особняку Полоцьких, куди і мене привела доля 14 травня 1721 року, бо щоденник свій залишаю я в підвальному кабінеті, для мене організованому, і там він, через закляття, буде нетлінним, поки нащадок мій його не знайде».

А ось це вже цікаво... Мов якийсь містичний роман читаєш. Тепер мені зрозуміло, що Елізабет Бейлер аж ніяк не являється предком цього божевільного роду. Дізналася і прізвище моїх викрадачів. Шляхетне таке: Полоцькі. А ось про чари… Не віриться. Але щоденник, і справді, виглядає, як новий, незважаючи на вік.

Як би дізнатися, чи є у цих рядках раціональне зерно? Дивно все це...

«Дорога спадкоємиця дару, все у світі повторюється, немов у витках спіралі, і одного разу тебе, згідно із законом круговороту, доля приведе сюди, у цей проклятий з одного боку і благословенний з іншого маєток. Долю не оминути. Але завдяки тому, що я можу передати тобі звістку, все може змінитися на краще для тебе, на що я дуже сподіваюся».

Хм... А я ще не хотіла читати. Цей щоденник може виявитися досить корисною штукою, навіть якщо ця Елізабет і не моя родичка (я про предків-відьом у своєму роді не чула, та й сама аж ніяк не відьма).

«Дозволь мені кілька слів сказати про себе. Належу я до дуже стародавнього відьомського клану.  Чимало гонінь довелось пережити нашому роду за часів Інквізиції та полювання на відьом, мало нас залишилося. Хоч зараз і інші часи, і рід наш знову зміцнів і набрав чинності, але й мені довелося змінити вже кілька країн. Бо поки ти допомагаєш людям, рятуєш від хвороб, відводиш негоду, закликаєш урожай та захист, то тебе ще терплять, але варто десь статися якомусь нещастю, як усі звинувачення летять у твій бік, хоч ти й не винна ні в чому. Бо ти ж – відьма. І доводиться ховатися, міняти ім'я та місце проживання. Таким чином, я опинилася в цих дрімучих краях. А далі доля своїми таємними шляхами-дорогами привела мене до Полоцьких. Слуга Гліба Полоцького прийшов просити, щоб я наклала охоронні чари на нещодавно збудований особняк та прилеглу до нього територію. Коли б я знала тоді, до кого мене приведуть... Але я не знала. Тільки побачивши самого Гліба Полоцького, я відчула силу його і зрозуміла, що це є прямий нащадок знаменитого Всеслава Брячиславича, великого Волхва».

Ось як!

Цікаво стає, що ж далі?

Але дізнатися, що там далі, мені не довелося. Замок брязнув і двері зі стуком відчинилися. На порозі стояв незнайомий мені чоловік років тридцяти, зростом нижчий від вже знайомих мені братів, але міцніший, широкий у плечах, схожий на борця-реслера. І теж в одних полотняних штанях, що в них за мода? Обличчям він нагадував Влада та Рада, явно, родич, тільки на голові у нього був короткий їжачок каштанового волосся, риси обличчя були грубіші, а вираз – неприємний. Та ще ця хижа крива усмішка. Чи не дядько Борислав це? Той, який пропонував пустити полонянку по колу... Я його не бачила, але голос чула і запам’ятала добре.

Ой, мамо, мені щось не подобається його прихід. А також не подобається його хижий погляд нахабних оранжевих очей. Я повільно почала відступати убік, чоловік так само повільно повертав голову слідом за моїм рухом. О, та в нього одного вуха немає! Значить точно, він. Борислав. Безвухий.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍