Артем Чапай - Авантюра XL

я вже не можу сказати, що якась була більш значуща за інших.

і якось сумно від цього стає. дівчат багато, але сліду в душі мало.

оце вперше в житті таке: подумки повертаєшся назад по всіх. а найгірше, що почалося це, коли був не сам, а з Розі.

це найсумніше. лежиш після сексу, пестиш її, а подумки блукаєш спогадами про інших, по всіх водночас і ні по кому зокрема.

з Сімоном не поговориш. він сприймає жінок як перемоги. мені ніби й приємно подобатись, але посилюється відчуття, що їх уже забагато як на мій характер. хочеться зупинитися.

мабуть, через цю подорож, коли розриви прискорились, а бажання сексу знов і знов змушує шукати нових стосунків, це відчуття просто стало більш явним.

і отак прив’язуюсь — і відв’язуюсь. це боляче.

(з коментарів в інтернеті)

1inuxoid

А що за історію розповів механік?

Артем Чапай

Ну, ми розмовляли кілька годин.

Коротко кажучи, була в нього наречена, він на півроку поїхав на заробітки в Мехіко, повертається — вона явно з іншим, але йому повторює, що то її «просто друг». Потім вона від цього «просто друга» залетіла. Потім стала самотньою матір’ю. Потім хотіла знову звабити цього механіка. Він не піддався. Натомість допомагає грішми її дитині, а з нею більше нічого спільного мати не хоче.

Ну це ДУЖЕ скорочено, бо ж кажу: він виливав душу кілька годин.

видершись на самісіньку верхівку

найвищої піраміди майянського міста Тоніна́,

я дивився вниз.

і бачив під собою Рай.

далеко-далеко внизу

хати маленького села.

на соковито-зелених родючих луках

пасуться ліниві стада корів і коней,

навколо лук — темно-зелені гори,

яскраво-зеленющі крони дерев

у Лакандонській сельві,

синє-пресинє небо,

тепленьке сонце.

і не знаєш, не знаєш кому або чому,

але хочеться молитися…

та недовго сонце гріло, недовго молилось:

запекло, почервоніло — і рай запалило.

навпроти маленького села — велика військова база.

соковито-зелені луки та стада,

майже всі, що я бачу, — належать двом або трьом родинам,

і поки один ніяк не може нажертися,

багато інших голодує.

якось нас привітав біля дороги чолов’яга

років сорока. наполіг, що ночіє, щоб ми не йшли

в дорогу в джунглях,

а заночували в нього на подвір’ї.

власне, подвір’я в нього нема. клаптик землі,

якраз десь під наш намет — при дорозі.

у домі немає навіть електрики,

будинок зведено з чогось на кшталт шиферу,

вікна поліетиленові.

вирощує на клаптику землі каву.

найгірша, яка вродить, — для себе.

решта — на продаж.

потім її перепродують на експорт.

він працює,

зігнувшись із мачете, з ранку до ночі.

і має отаке.

цікаво, хто більше втомлюється —

він чи топ-менеджери якоїсь кофі-хаус-контори?

вони працюють у тисячу разів тяжче, більше,

ефективніше — щоб отримувати в тисячу разів більше?

ні, річ не в тому, що варто збіднити когось.

річ у тім, що варто б розподіляти доходи рівніше.

це просто було б чесніше.

(з пізнішого щоденника)

У Нікараґуа, у сельві під Матаґальпою, ми тиждень жили в селищі Амістад (Дружба) — без світла, з однією криницею води на село.

Ми жили в найбагатшого чоловіка на кілька сіл, i він був аж настільки багатий, що міг дозволити собі годувати нас за роботу. Аж настільки багатий, що раз на два днi міг дозволити свіжий сир, тобто протеїн, для своїх дітей.

У Чіапасі та в Нікараґуа чи не основна продукція селян — кава на експорт.

Принаймні в них власна земля: або глибоко історично в iндiанцiв Чiапасу, або близько iсторично в результаті реформ 80-х у Нікараґуа.

Селянин отримує за мішок кави (100 фунтів = 45 кг) близько двох доларів.

А тепер подумаймо, скільки я чи ти купимо кави за десять гривень?

Куди йде різниця? На транспортування? Бачив я в Нікараґуа один кораблик: там тих мішків сотні тисяч. Гуртом не так і дорого на кожен мішок вийде.

«Організація»?

А отут ближче.

Але яка організація?

За що ми платимо, коли оплачуємо таку різницю?

Ми з вами платимо за мансiони та яхти членів ради директорів кількох корпорацій, що купують каву з цілої Латинської Америки.

Ми оплачуємо треті автомобілі всім тим яппi, які займаються вкладанням капіталу — взагалі не виробництвом.

Ми оплачуємо величезні гонорари юрб юристів, психоаналітиків i iже с нiмi, що обслуговують вищезазначених.

Ми оплачуємо військові витрати Пентаґону та бомбування Лівану Ізраїлем.

Річ не в Штатах чи Заході. Це лише приклад. Ми купуємо шмотки й оплачуємо бюрократичний апарат Китаю, тюрми для дисидентів та ідеологію + цензуру. Ми купуємо бензин i оплачуємо палаци iмамiв, війну в Чечні та футбольні клуби Абрамовича чи Муаммара Каддафi.

А безпосередній виробник паше так, що ми з Сiмоном, два сильні молодики, видихалися поряд iз ним — і на вечерю він має двi тортiльї та кухоль посолю, а його діти не мають достатньо протеїнiв.

Це до того, що дехто тут iще каже, що цей капіталістичний світ — мало не найкращий з можливих свiтiв.

Я б розумів, якби людство тепер виробляло явно недостатньо на всіх.

Нерівність не має бути в таких масштабах.

Цей світовий лад йобнутий на всю голову.

Штука в тому, що жертвами, тією чи іншою мірою, є абсолютна більшість.

У тому числі й ти, блiн, — якщо тобі треба кредит на квартиру в Києві віддавати двадцять п’ять років лише для того, щоб потім твоїм дітям треба було робити те саме.

І в тому числі отой яппi з третьою машиною, який не може зупинитися та йде до психоаналітика.

І все заради ірраціонального бажання розкошів плюс тупо жаги влади.

А кожен із нас закритий у своєму маленькому світі, своїх окремих проблемах — роз’єднані всі. Й iррацiональнiсть, закладена в ціле, перетворює на раба кожну частинку — більшість людей.

мексиканський селянин, у якого ми ночуємо,

весь час говорить про те,

як вони всі переїхали б до Штатів.

там, працюючи так, вони вибились би в люди,

думає він.

тим часом Штати

планують збудувати

непроникну для мігрантів стіну.

я згадую бідняків Нового Орлеана.

я згадую ті райські луки й угодовані стада, які бачив з верхівки Тоніна́:

ты видишь, как мирно пасутся коровы

и как лучезарны хрустальные горы.

мы вырвем столбы, мы отменим границы,

о, маленькая девочка со взглядом волчицы.

і кордони не в самому лиш адміністративному розумінні.

12

«ви перебуваєте на території сапатистів,

де народ наказує,

а уряд підкоряється».

вони захопили тільки одну двадцяту

великого ранчо, що належить одній-єдиній людині.

і тепер ця одна двадцята годує близько двохсот родин.

вони назвали своє нове поселення Херусален —

Єрусалим. свята земля, свята земля.

через міжнародний скандал, який учинився,

коли дізналися, як гноблять корінні народи,

уряд не став їх зганяти,

але побудував просто