Артем Чапай - Авантюра XL

навпроти них, через дорогу,

військову базу, в кілька разів більшу за саме поселення.

отак вони й живуть, сусідами.

спершу військові намагалися тиснути на селян:

щодня заходили на територію села,

недбало там прогулювалися.

потім урядові довелося часто змінювати солдатів.

бо ті, які довго пробули на базі,

починали відчувати симпатію до сапатистів.

— та ми з ними дружимо. чим ті солдати винні? їм просто віддають накази, і вони мусять їх виконувати, — каже нам один із сапатистів, якого ми зустріли на околиці села.

колись там постійно були міжнародні спостерігачі,

тепер така потреба начебто відпала.

хоч і під тиском військової присутності,

але живуть селяни-сапатисти мирно, хай доволі бідно.

я спершу їхав у Мексику заради сапатистів,

але тепер,

доїхавши,

ми почувалися туристами, нам було ніяково,

і ми вирішили надовго не затримуватися.

* * *

поїхали на Канкун.

у Мериді, штат Юкатан, нас підібрав

п’янющий дядько. його пограбували,

коли він, п’яний-таки, вертався з паломництва

до якогось святого місця.

— може, це вам Бог підказує, що варто перестати пити?

— так, напевно, — каже дядько, сьорбаючи ром із пляшки.

Сімон сів за кермо, бо водій був п’яний як чіп.

водійське вікно розбили

бейсбольною битою, коли дядька грабували.

він спав у машині на узбіччі. набрався страху.

обіцяв нам у Канкуні золоті гори,

роботу офіціантами в готелях для іноземців,

якщо ми лише дамо йому трохи грошей.

грошей ми не давали,

але купили бензину,

щоб він дістався до містечка на шляху, де має знайомих.

там дядько попросив іще, бо, мовляв,

бензин знову на нулі.

я схилявся погодитися.

Сімон твердо сказав,

що бензину вистачить.

дійсно, ми дотягли до містечка,

і п’яний дядько зсадив нас і сказав,

що поїде до родичів по гроші, купить бензину

й повернеться.

звісно, не повернувся.

ночіло.

я переконав Сімона таки вийти глупої ночі на трасу, і нас одразу підібрали хлопці нашого віку.

ми посеред ночі в’їхали до Канкуна.

місто викликало асоціації з Маямі.

це зовсім не та Мексика, яку ми бачили доти.

це та «Мексика», яку бачать мажорні туристи.

хлопці запросили нас ночувати до них,

навіть не одну ніч — аж поки не виїдемо

до Куби.

чуваки були офігенні.

на ранок виявилося, що кубинське консульство —

просто під вікнами їхньої квартири.

ми спробували розпитати там, чи можливо

дістатися на Кубу кораблем.

консул сказав, що не знає, чи є такі рейси.

довідавшись, що я з колишнього Союзу, пожвавився:

— я говорю по-русски очень хорошо.

і заговорив… із таким кльо-о-о-о-овим карибським акцентом.

вони й іспанською по-іншому розмовляють.

у Мексиці стібуться, що аби говорити як кубинець,

треба покласти до рота гарячу картоплину.

а насправді, імхо, карибці просто розслаблені,

їм ліньки

чітко вимовляти звуки.

ну нафіга напрягатися? життя таке чудове…

ми розуміли, що все одно затримаємося

щонайменше на кілька днів,

і вирішили поїхати в Тулу́м. якихось

150 км від Канкуна.

тепер проїхатися на таку відстань автостопом

нам було все одно, як

з’їздити з Києва в Ірпінь електричкою:

ну подумаєш, 150 км туди, 150 назад.

місцеві кажуть, що це регіон Рожевої пантери:

Тулум, Тулум,

Тулум-Тулум-Тулум, Тулум-Тулум!

нас підвіз якийсь молодий чувачок.

багатий.

для нього було екзотикою йти вслід за нами:

знайти посеред зруйнованого пляжу

закинутий після шторму навіс,

розкласти під навісом у пісочку намета.

Сімон і цей чувак спали там,

а я півночі гуляв узбережжям Карибського моря.

коли ми повернулися до Канкуна наступного дня,

Сімон розповів, що той чувак виявився геєм

і намагався в наметі чіплятися до нього.

— але він не агресивний був. просто хотів пеститися. намагався мене обійняти. я його штурхнув ліктем під дих, і він спокійно відвернувся й заснув.

ми кілька днів пішки вешталися Канкуном:

до туристичного порту — й назад,

до торгового порту — й назад,

до рибальського порту — й назад…

нічого доступного не було.

здається,

був круїз цілим Карибським морем,

за тисячу баксів.

куди нам, грішним.

рибалки сказали, що вони взагалі не можуть

наближатися до кубинських вод, а тим більше

з пасажирами.

— бо нас посадять на п’ять років. а вас на десять.

— де?

— та просто на Кубі.

— так ми ж іноземці!

— і що?

у результаті, по довгих суперечках,

ми вирішили летіти-таки літаком. хай розоримося.

купили найдешевші квитки, які змогли знайти.

їздили по всіх агентствах, а також до аеропорту й назад.

дістали щось по чотириста доларів з кожного.

в агентстві, що належало молодій аргентинській парі, —

самі колишні автостопники.

ще: я казав брати з собою не більше двохсот доларів готівкою,

але Сімон, мені не повідомивши, взяв десь чотириста.

бо на Кубі американська банківська картка не працює.

і долари забанені. довелося все переводити в євро.

як потім виявилося, під час цих операцій

ми не тільки зняли всі гроші, які мали,

а ще й Сімон заліз у мінус.

потім його мама перекрила овердрафт у сто з чимось баксів.

(зі щоденника)

Учора сидів на даху будинку в Канкуні,

що на Юкатанщині,

чекав на чуваків, які нас підібрали на трасі

й у яких наші речі,

дивився на місяць,

ностальгував за Україною

та співав українських пісень.

Виявилося, що знаю більш-менш повністю:

• «Ще не вмерла…» (4 куплети),

• «Червона рута»,

• Плач Єремії «Вона»,

• Дмитро Павличко «Два кольори»,

• Андрій Малишко «Пісня про рушник»,

• Іван Франко «Не пора»,

• «Оксана» («Я Крук, чорний сотник УПА»),

• «Гей-гу».

у нас лишався день, і ми вирішили пройтися до аеропорту пішки.

от навіть і захочуть нас підвезти — а ми відмовимося! горді.

якихось 25 км, а нам усе одно на партизанів тренуватися.

та й пішли. спека. спітніли, але йдемо.

переночували на якомусь будівництві,

уже за кілометр від аеропорту.

пролазили крізь дірку в паркані, при цьому Сімон

обірвав на собі один із рукавів футболки

й потім так і ходив цілий місяць:

дірява футболка, з одним рукавом,

прана час від часу, але давно не біла —

зате з фото Кастро та Малкольма Ікса,

Гарлем-1961.

ніч була задушлива. ми зайшли до аеропорту,

брудні, смердючі, пітні. усі решта чистенькі,

їдуть до готельчиків. а ми не знаємо куди.

поговорили з якимсь американцем.

він оце повернувся й одразу купив собі футболку

«пиво “Корона”». з понтом що він у Мексиці був, а не на Кубі.

якщо американець усупереч блокаді їде на Кубу

і про це дізнаються в США —

світить штраф до п’ятдесяти тисяч доларів.

Сімон про це теж знав.

ми сказали, що беремо на місяць чотириста доларів на двох.

американець із сумнівом похитав головою.

— чотириста доларів на Кубу? там усе так дорого. я сам за два тижні півтори тисячі витратив.

ми залізли до літака, намагаючись не дуже рухатися,

щоб запахи від себе не розносити,

щоб не засмердіти весь салон.

старий радянський військовий літак, «Як-40» чи щось подібне.

оскільки літак із Мексики на Кубу — ну хто буде знати російську?

вони навіть не зафарбували напис на стінці.

дослівно не пам’ятаю, але суть така:

«в случае аварии распиливать здесь».

(зі щоденника)

Відбуваємо на Кубу. Інтернет там, кажуть, шість доларів за півгодини — причому даял-ап. Так що