Артем Чапай - Авантюра XL

знову побачити Розі!

удар під дих. я вискакую з маршрутки мало не на ходу.

Сімон виходить, злющий, услід за мною.

може, він має рацію. може, я хочу розминутись,

аби більше так не хуячило, їбошило та пиздячило.

ніби й поруч, але вже не разом,

після того як було так чудово.

(потім виявилося, що Розі й справді виїхала

через три дні після нас, а не наступного, як домовлялися.)

ми пішли пішки до піраміди Тоніна́,

про яку мені розповіли перед тим одесити.

піраміда зовсім не відома, бо відкрили її тільки нещодавно.

кажуть, армія шукала сапатистських партизанів,

а наштовхнулася на піраміду.

і, звичайно, місцеві про неї знають уже давно,

збираються там на свої свята,

але владі не казали про це.

ми прибули на місце роздратовані, бо перед тим

якась алкашня в Окотцинґо,

побачивши рідкісних тут іноземців,

намагалася впарити нам, що Тоніна́ далеко,

що ми маємо виключно брати таксі

(«один мій знайомий саме…»)

та платити шалені гроші.

ми не повелись, але розізлилися.

коли дійшли пішки, надходила ніч.

Сімон, власне, був тут лише заради мене.

він на піраміду не хотів, бо вже не вперше в Мексиці

й був на багатьох.

— мене від пірамід уже нудить.

— але ж ця — особлива!

— це тобі ті українці сказали? (саркастично.)

— я їм вірю. і дивися: тут навіть не обладнано для туристів. це тобі не Паленке чи Теотіуакан!

— усе одно не хочу.

ми довго відмазувалися від працівників,

які доглядали за руїнами, а зараз верталися

з роботи

й намагалися напоїти нас до такого ж стану,

у якому перебували самі:

— ик! ти мін-ня ув-важ-жаіш?

врешті я удавав, ніби п’ю, а сам

спльовував їхній кактусовий самогон на землю.

п’яному море по коліно: вони обіцяли

завтра провести нас обох задарма, ще й завести

до особливих, нікому більш не знаних

потаємних ходів у піраміді.

(на ранок робітники були на місці, але морозились

і ставились до нас із крижаним холодом.)

увечері вони пішли. зате прийшла темрява.

і спокій, сповнений тихих звуків сельви.

а через кілька хвилин

з’явилися сотні, тисячі світлячків…

(зі щоденника)

7 серпня 2006

Автостоп від Чіапасу на Юкатан: у цілому виходить автостопом від Г’юстона по Техасу — і через усеньку Мексику. Хоч би й задля не забути, запишу про кілька останніх фантастичних і комічних ночей.

1. Наметове містечко в Сан-Кристобалі.

От що мені подобається в Мексиці. У людей почуття гумору є. Вранці власники не сварились, а реготали.

2. Ніч у джунглях, неподалік від майянського міста Тоніна`.

Уранці я там був єдиний відвідувач, ґрінґо нема. Там є тунель, сам бачив, пролізти зміг метрів тридцять, далі клау­строфобія. Кажуть, тунель іде на 150 км до Паленке. Але, думаю, це магічний реалізм.

Удень відвідали село сапатистів. Дійсно, самоуправління на захопленій землі — але прямо навпроти збудована вп’ятеро більша військова база. Мабуть, щоб самоуправління не поширювалось. Рівновага в напруженні.

3. Ніч у селян у горах Чіапасу.

Індіанці тцельталь. Зупинили, нагодували, вклали спати. Десять дітей, дорослі та старші діти працюють від восьмої ранку до сьомої вечора, їдять майже виключно тортильї з кавою з власного городу. Зате це були найсмачніші тортильї — щойно спечені, з присмаком диму.

4. Ніч під навісом автомайстерні в Кампече.

Дивитися на зливу, попиваючи каву та посоль — мелений маїс із какао, цукром і водою. А потім злива вщухла, з’явилися зірки, залітали тисячі світляків і заспівали сотні жаб. Жаби тут бувають, до речі, завбільшки з котів.

Жаби не стрибучі, а оці, такі, шо повільно ходять.

5. Нас підібрали чуваки нашого віку; переночували в них у Канкуні.

Просто класно, що є й такі люди. Ух, як кльово помитися після п’яти днів дороги!

6. У Тулумі, на Карибському узбережжі, після минулорічного урагану Стен є багато закинутих кабаняс — типу навісів-готелів.

Розклали намет під одним із них, але я пішов на море думати про жінок.

Уранці Сімон сказав, що ніхріна тут не закинуто, уночі хтось півгодини гучно трахався. Молодці, якщо справді півгодини.

А я про те не знав, повернувся, коли вони закінчили, ліг на гамак під вікнами незнайомої сексуальної пари й, оскільки вперше від Мехіко був шість ночей без жінки, уперше й подрочив, а потім спокійно проспав до ранку.

(з коментарів в інтернеті)

 prymara

Завершення просто сорокінське!

Над Києвом шалена злива, із блискавками на все небо. Щойно пила коньяк і курила, висунувши голі ноги з вікна в чорну зливу, змерзла, заходжу — а тут твій пост про каву.

Артем Чапай

У Мексиці, згадав, Nescafé називають Noescafé — «Це-не-кава».

vio_rica

Заходжу, а ти тут про магічний реалізм. Оце якраз і хотіла сказати: «читаю, мов Маркеса».

Артем Чапай

Дик тут по-іншому й неможливо дійсність сприймати:)

fil_losoff

Знаєш, що я оце подумав… Вибач, якщо повторю чиїсь думки — може, вже хтось неодноразово таке казав, або й ти сам думав… Коротше кажучи, після цієї поїздки ти вже не зможеш повернутися до «нормального» — київського, українського — життя. У тебе буде ломка, з якої тобі, може, й не вдасться вийти взагалі. То, може, залишайся десь ТАМ?

zgushjonka

А якщо на таку жабу, як кіт, наступиш… то шо буде??

fordp

Відгризе нахуй ногу!

(зі щоденникових записів «тільки для декого»)

є в мене така група френдів, називається intimate.

оце тільки другий пост:

люди, яких я переважно добре знаю особисто

або відчуваю якусь близькість,

мінус колишні дівчата та близькі друзі колишніх дівчат.

бо іноді хочеться поділитись,

а, скажімо, Сімон занадто американський.

один автомеханік у Кампече розповів свою сумну історію мені, бо не мав більше кому. то я краще напишу свою тим, кого знаю, а не випадковим зустрічним.

словом, не знаю, до чого це, але останній тиждень чи два мої думки блукали по всіх колишніх жінках.

ріжу цибулю — згадую, що цього способу різання мене навчила Таня, — і пішло. і від неї до другої, відтак до третьої.

і