Джулія Ромуш - Нестерпне дівчисько мого сина, Джулія Ромуш

Розділ 7.

До мого будинку ми їдемо в цілковитій тиші. І це якщо чесно жахливо напружує.

Коли машина нарешті заїжджає у двір, я напружуюся. Що буде далі? Він допоможе мені піднятися? Або не захоче?

Я починаю переживати, і це не є добре. Тому що я в житті ніколи не переживала ні за якого хлопця. Завжди була впевнена на всі сто, що мій залицяльник буде від мене без розуму і зробить все, щоб мені догодити. Але тут все не так. З ним все по-іншому.

Я нервую і приховати це дуже складно. Я раз у раз нервово намотую локон на палець і кусаю нижню губу. Машина зупиняється біля того під'їзду, що я вказала і розумію, що потрібно щось робити.

- Дякую, що підвіз, - швидко обернувшись до чоловіка, посміхаюся, - і за те, що допоміг ...

Він мовчки дивиться мені в очі, а я більше не знаю, що говорити, просто розвернувшись знаходжу ручку дверей й смикаю її на себе. Чую, як він відкриває дверцята зі свого боку і спеціально сповільнююся, повільно відкриваю двері, чекаю, що буде далі.

- Ти завжди як заноза в дупі? - Його долоня з'являється перед моїм носом, і я не можу стримати дурної посмішки.

- Яка є, - але і стриматися від того, щоб відповісти у своєму стилі я теж не можу.

Вклавши свою руку в його, я повільно встаю на одну ногу, трохи відплигую від машини, щоб Крістофер міг закрити двері автомобіля.

- Я думаю, що зможу дострибати ... - Варто мені тільки озвучити своє припущення, як я тут же злітаю в повітрі й руки самі охоплюють його шию.

- Ти занадто багато думаєш, - шепоче мені на вухо, а у мене тут же по шкірі мурашки пробігають ... Від тепла його долонь стає нереально жарко, від його близькості взагалі голова йде обертом, а від запаху ...

Дівчинко, візьми себе в руки!

Мій внутрішній голос не допомагає прийти в себе, я розумію, що це все марно. Чинити опір тому, що цей чоловік явно мене зачепив, немає ніякого сенсу. Я можу збрехати йому, але не собі ...

Ми заходимо в під'їзд, підіймаємося на мій поверх і весь цей час зі мною відбуваються все більш і більш дивні речі. Мені вже взагалі не хочеться, щоб він опускав мене на ноги. Хочеться продовжити цей вечір ще й ще.

- Ці двері, - вказую в потрібну сторону, і коли Крістофер зупиняється, я починаю соватися на його руках, - далі я точно впораюся сама.

Чоловік лише посміхається й опускає мене на ноги. Наголошую, що я можу стояти, біль звичайно є, але вже не такий різкий як був в момент, коли я підвернула ногу.

І ось зараз настає найбільш незручна ситуація ... Я не знаю, що мені робити. Говорити "бувай"? Я не хочу. Запрошувати його зайти? Це перебір.

- Ще раз дякую за допомогу, - піднявши голову, дивлюся в його очі й потопаю в цьому погляді. Він ніби гіпнозує мене.

- Я б не відмовився від чашки кави, в якості подяки, - він впритул до мене наближається, його губи кривляться в посмішці, а я забуваю, як дихати.

Ось так просто? Він напрошується в гості? 

Червонію моментально. Я навіть уявляти не хочу, як відреагує Аліска на те, що я незнайомого чоловіка в гості приведу. Ну це ще пів біди. Ось коли вона від шоку відійде ... і почнуться її нескінченні питання з натяками, ось тоді я точно від сорому згорю.

- Якраз сьогодні кава закінчилася, - видаю тут же у відповідь і знову червонію, бо Крістофер починає сміятися.

- Можу припустити, що і чай теж? - Його очі ковзають по моєму обличчю, а мене в тремтіння кидає від такого відвертого погляду.

- На жаль ... - Не впізнаю власний голос, він став хрипким, а все від того, що Крістофер дивиться на мої губи, його очі потемніли, а у мене серце потрійне сальто назад зробило.

- Тоді залишається побажати тобі спокійної ночі, - вимовляє хрипким голосом, а мене накриває хвилею нереальної спеки. До жаху хочеться, щоб він мене поцілував. Ніколи й нічого так сильно не хотіла, як відчути смак його губ.

- На добраніч ... - Вимовляю практично в його губи, вони майже стикаються, не вистачає лише пари сантиметрів. Я ніколи не була більш нерішуча ніж зараз. Боюся навіть повітря вдихнути. Боюся зіпсувати цей нереальний момент. - Крістофер ...

- Та пішло воно все до біса, - раптом вимовляє чоловік і я мало не божеволію, бо його губи торкаються моїх. Вкарбовуються. Жадібно. Пристрасно.

Я чіпляюся пальцями за його плечі, тому що боюся, що не встою на ногах.

- З розуму мене зводиш, ненормальна дівчина, - гарчить мені в губи й притиснувши до себе впритул поглиблює наш поцілунок.                                                                                                                                                 
                                                                                                                                                    
                                                                                                                                                       
                                                                                                                                                   
                                                                                                                                                     
                                                                                                                                                   

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍