Вікторія Калінгер - Серце Дракона, Вікторія Калінгер

- Миро, ти ж знаєш, що тобі я рада завжди. – На секунду Мо замовкла, а потім додала – І чоловіка я твого прийму радо. – Голос загадковий, а погляд все такий же підозрілий.

«І як Мо так вміє? Вона ж зачепила Драгана - подумала Мира – Стоїть он який злий. Добре, що хоч не кричить і не розносить тут все». Не гаючи більше ні хвилини, дівчина поцілувала Стефана в голівку, сказавши, що він може приходити до замку, адже жінки з кухні за ним дуже сумують. Потім, взявши Драгана за руку, потягла його на вихід. «Досить, і так засиділися. Бракувало ще, щоб ці двоє побилися на очах у дитини» - думала про себе Мира.

Вже на дворі, принцеса випустила руку імператора і попрямувала до свого коня, який стояв неподалік. Драган йшов за нею, прокручуючи в голові розмову, що відбулася в хатині цієї дивної жінки. «Невже їй щось відомо? Таке враження, ніби вона бачить мене наскрізь. – Міркував про себе чоловік». Саме в цей момент Мира зупинилася і Драган ледь не налетів на дівчину, встигнувши вчасно зупинитися. Це змусило його відірватися від думок. Його погляд зупинився на коні. Колись це була велична і гарна тварина, та роки взяли своє і зараз перед ним стояв просто старий кінь, який здатен лише на не довгі і повільні прогулянки. Та чоловіка здивував зовсім не вік тварини. Драган помітив, що сідло, в якому мав їхати вершник відсутнє. І як вона змогла на ньому приїхати. Невже принцеса настільки вправна вершниця, що сідло їй просто ні до чого? Перевівши свій погляд з коня на дівчину, чоловік застиг ще більше. Тільки зараз він зрозумів, що дівчина була вдягнена у сукню, що точно не пасувала її статусу. Таке вбрання носили тутешні селяни та жінки, що працювали в замку. Через плече Мири була перекинута сумка, до якої за допомогою шнурівок кріпилися черевички. Драган опустив свій погляд нижче і його очі округлилися від подиву. Принцеса Острова Семи Морів стояла босоніж.

- Як ти приїхала сюди без сідла? – спитав її Драган.

Принцеса взяла вуздечко і, повернувшись до чоловіка, з посмішкою відповіла:

- А мені і не потрібне сідло. Я прийшла сюди пішки. Так, як завжди приходила. 

Сказала і пішла, залишивши чоловіка збирати до купи всі свої думки. «Пішки? Завжди? Боса?» - стільки питань крутилося в голові Драгана. Та задати їх вже не було кому – дівчина зникла за деревами. Довелось наздоганяти утікачку.

- Замок в іншій стороні. – Вони здолали вже достатньо шляху, коли Драган помітив, що дівчина йде зовсім в іншому напрямку. 

- Я знаю. Та хто сказав, що ми йдемо до замку? – Спокійно відповіла Междемира, не зупиняючись.

Чоловік на мить зупинився. Ця дівчина його продовжує дивувати. Складалося враження, що вона його зовсім не боїться. На відмінну від інших людей. 

- Чому не попередила що хочеш навідати знайому? – Драган вирішив змінити тему розмови.  

- Я і не хотіла, спочатку. Якось само так вийшло. – Знизала плечима дівчина. – Я завжди ходила до Мо.. а потім йшла…

- Тут може бути небезпечно. – Голос Драгана прозвучав аж надто грубо.

- Скільки років жила – найнебезпечніше завжди було в замку. А тут ніколи – тиха відповідь.

- Принцесо! Після вчорашнього бенкету – пересуватися самій стало небезпечно по всій Цитаделі.  

Мира зупинилася. Вона уважно подивилася на чоловіка, ніби щось обдумуючи, а потім серйозно сказала:

- Хоч я і народилася в імператорській сім’ї, про те статус принцеси для мене все ж надто чужий.

І пішла далі.

Йшли вони вздовж гір. Ліс вже не був таким густим і перед Драганом відкривалися чудесні краєвиди. Кам’яні неприступні гори, немов велетні, височіли над ними, створюючи атмосферу захищеності. Сама місцевість навіювала спокій та блаженну тишу. Якби Драган не знав, що відбувається по той бік гір, скільки крові там пролито, то подумав би, що там життя таке ж безпечне як і тут. Та це була лиш ілюзія, навіяна красою природи. Та й магія тут також була присутня. Чоловік відчував її кожною клітиною свого тіла. І з цим ще варто було розібратися. Мав впевненість, що тут щось не так.

Скільки часу вони так йшли Драган не знав. Його увага була сконцентрована на дівчині, що босоніж крокувала попереду. Довге волосся (колір якого дивно змінювався в залежності від освітлення) заплетене в товсту косу та зав’язане бордовою стрічко, що так пасувала під колір довгої сукні. Сумка, перекинута через плече. Ніщо не вказувало на те, що перед ним дівчина королівської крові. Мира була звичайною, тендітною, майже такою, як і всі дівчата. Та все ж вона була іншою. Хода легка, майже невагома, а темні очі сяють безмежним життям. Поглянувши в такі, ти ніби й сам починаєш жити, забуваючи про всі проблеми.

- Чому ти не їдеш верхи? – Запитав Драган.

- Все дуже просто – я не вмію. – Відповідь дівчини була щирою. – Хотіла навчитися, та в мене не вийшло.

Драган хотів ще щось спитати, та Мира зупинилася і промовила:

- Ми прийшли.

Чоловік озирнувся довкола, та крім дерев і скель нічого не побачив. Куди ж вона його завела? І коли питання майже зірвалося з язика, Драган раптом почув звуки води. Та, справа в тому, що річки він тут точно не бачив, а до моря було ще надто далеко.

- Коней можна лишити тут. Ми не надовго.