Вікторія Калінгер - Серце Дракона, Вікторія Калінгер

Драган вже хотів було заперечити другу, та в кімнату увірвалася схвильована Мілана.

- Ваше Величносте. Раднику.

Жінка вклонилася чоловікам, швидким поглядом оглядаючи кімнату. І якщо такий розгром її здивував, то вона вміло приховала свої емоції.

- Там така справа. Наша панні, вона…

- Що з Меліною? – Драган з Трояном вже підвелися на ноги.

- Вам краще це побачити на власні очі.

Мілана, ще раз пробіглася поглядом по кімнаті, оцінюючи скільки треба витратити часу, щоб все це прибрати, а потім, не чекаючи чоловіків, розвернулася і зникла в коридорі.

Минувши коридори палацу, служниця вийшла через задні двері на внутрішнє подвір’я. Звідтам вона попрямувала до воріт, що вели до заднього двору. А вже там побігла по зеленій галявині до дерев. Зупинилася вона неподалік схилу, звідки відкривався чудовий краєвид на пристань, що була заповнена кораблями. Це місце за ці роки явно стало живішим, наповнюючись все більше торговцями і мандрівниками, що прибували сюди з інших Островів.

- Я їх привела, як Ви і казали. – Мілана стала поруч із Марго.

- Що це все значить, Марго? – Драган, який вже встиг прокрутити в голові безліч найжахливіших версій подій, що могли статися з його дочкою, зараз був дуже розлюченим.

Марго лиш притулила вказівний палець до губ, даючи зрозуміти, щоб чоловік замовк, та вказала вперед себе, мовляв «Будь тихо і дивись».

Все ще не розуміючи, що відбувається, Драган повернув голову у бік, куди вказала жінка і застиг. На схилі він бачив себе і Миру. Щоправда, образи виглядали неначе примари, та все ж – це точно були вони.

Драган ніжно обіймав Миру за плечі, допомагаючи їй втримати важкого меча. Це був день перед походом. Чоловік пам’ятав його так, ніби це було вчора. Захоплений цим дивним видовищем, він не одразу помітив дочку, що стояла босоніж на зеленій траві. Її долоні, опущені до землі, ледь помітно світилися. Немов вона зчитувала енергію. 

- І як це розуміти? – Троян також не міг повірити в те, що зараз бачить.  

- Це магія Ліни. – Марго уважно спостерігала за дівчинкою.

- Що? – Драган був не те що здивований, а просто вибитий з колії.

- Розумієш, жива природа дуже дивна річ. Вона, як і люди здатна запам’ятовувати все, що відбувалося на ній. Так би мовити, накопичувати енергію від подій. До цього часу мені ще не доводилося бачити на власні очі, щоб хоч одна людина, могла просто брати і зчитувати інформацію, що так старанно зберігає те чи інше місце. Я тільки читала про таке. Та чомусь вважала, що це лиш легенди. Твоя дочка перша за тисячі років, хто зумів не просто зчитати спогади з конкретного місця, а й відтворити їх в такій ілюзії.

- Але їй всього п’ять років?

- І це мене дивує ще більше. Зазвичай, такий могутній дар прокидається в більш зрілому віці. – Марго задумливо спостерігала за маленькою принцесою.  

- Тато. Тато. Це ж мама. – Дівчинка, помітивши, що в її виставі побільшало глядачів, весело підбігла до стурбованого Драгана, вистрибуючи йому на руки.

- Так, це мама. – Примарні Мира і Драган застигли, немов сама картина зупинилася. – Але звідки ти знаєш, що це мама?

- Я бачила її портрет в чарівній книжці тітоньки Мо.

Меліна, поклала свою голівоньку на плече Драган, не зводячи заворожених очей із силуетів і ніжно промуркотіла:

- Вона така гарна.

Після цих слів ілюзія зникла і тепер всі знову дивилися на схил і море.

- Бачу, друже, що тебе чекає веселе і не легке майбутнє.

Троян, поплескуючи Драгана по плечу, та широко посміхаючись, розвернувся і пішов назад до палацу.

- Хто знає, що ще приховано в цій маленькій голівці. – Марго погладила Меліну по волосі і разом із служницею також пішла геть, залишаючи батька та дочку на одинці.

- То де ти кажеш бачила мамин портрет? – Драган, опустившись з дочкою на землю, дивився на море, міцно обіймаючи свій маленький скарб.

- В тітоньки Мо є чарівна книжка. Вона мені деколи її читає. Там стільки цікавих історій. Навіть про тебе і маму є. І вони мені подобаються найбільше.

Вони сиділи на траві і Меліна все розповідала та розповідала Драгану про чудернацькі історії, що не раз чула їх від Мо. А чоловік уважно її слухав, дивуючись, як така маленька дівчинка здатна запам’ятати стільки інформації., За довгих чотири роки, імператор вперше зумів відпустити те горе, що так безжально завдавало йому болю весь цей час. А ще, він збагнув, що їхня з Мирою донечка дуже схожа на свою матір. Особливо очима, що так дивно і заворожуюче змінюють свій колір, в залежності від настрою їх власниці.

                                                                               - Кінець -

Ось і завершилася історія Междемири та Драгана. І, як би нам того не хотілося та, на жаль, не кожна пригода закінчується «хепі-ендом». Інколи, щоб досягти перемоги, необхідно йти на жертви. Навіть, якщо вони аж надто великі...

Якщо Вам сподобалася ця історія, то не забудьте залишити свій невеличкий коментар, або ж відгук. Автор Вам буде дуже вдячний. 

Кінець