Публій Овідій Назон - Метаморфози

а ганьбу свою в пітьмі

Криє. З широкого неба її проганяють пернаті».

«Хай та наука, — їй ворон в одвіт, — тобі йде на користь,

Як у біду попадеш. Я сміюсь над пустим віщуванням».

Не завернув, долетів і Фебові про Короніду —

Як гемонійський юнак поруч неї лежав — сповіщає.

/600/ Зблід на ту звістку закоханий Феб. Злітає лавровий

В нього вінок із чола, на яке мовби туча набігла.

Гнівом страшним закипів, і вже замість плектра дзвінкого —

Стискує лук у руці, вже роги його майже докупи

Зводить, і груди, що й сам до них щойно грудьми пригортався,

Ніжний коханець, стрілою несхибною вмить прошиває.

Дівчина зойкнула враз і, з-під серця вирвавши вістря,

Тіло, біле, мов сніг, заливає червоною кров'ю.

«Фебе, — встигла шепнуть, — я могла б, народивши спочатку,

Гріх свій сплатити тобі: ти в одній нині двох убиваєш».

/610/ Мовивши те, пролила вона з кров’ю й життя одночасно.

Холод смертельний пройняв з душею розлучене тіло.

Феб схаменувся, та пізно було! На свій гнів нарікає,

Вже він не рад, що про зраду почув, що так розпалився.

Птаха клене, що про неї звістив йому й став винуватцем

Горя нежданого, лук ізненавидів свій і правицю

Й зброю — стріли сліпі, що в правиці були, — відкидає.

Мертву голублячи, має надію ще, всупереч Долі,

Поміч подати їй; все, яке знав, перепробував зілля.

Після даремних зусиль, побачивши стос похоронний

/620/ Дров, на яких її тіло ось-ось переміниться в попіл,

Гірко Феб засмутивсь, а що лиць оскверняти сльозою

Не випадає богам, він зітхав і стогнав раз од разу

Глибоко й тяжко. Буває, корова так лунко затужить,

Бачачи те, як на скроні бичка, який ссав її щойно,

З розмаху раптом упав, кісточки йому дроблячи, молот.

Потім, коли, вже не милі їй, пахощі вилив на груди,

Ще раз обняв, належне віддавши їй по неналежнім,

Не допустив, щоб охоплене полум'ям лютим зотліло

Сім'я його — й вириває з вогню й материнського лона

/630/ Сина{111}; в печеру гірську до Хірона його переносить.

Ворону ж, хоч за донос він чекав нагороди для себе,

Гнівний Феб серед білих птахів не дозволив бувати.

Мудрістю славний кентавр і божественному вихованцю,

Й почесті рад, хоч вона додала йому й труду чимало.

От підійшла якось, жовте волосся по плечах пустивши,

Донька Хірона, — її народила колись миловида

Німфа Харікло на березі річки прудкої й назвала

Окіронеєю. Не вдовольнилась вона, перейнявши

В батька-провидця науку його — провіщала майбутнє.

/640/ Впавши в той час у пророчу нестяму й раптово пройнявшись

Духом палким божества, що в грудях у неї ховалось,

Тільки-но вздріла дитя: «Цілителем всесвіту, — каже, —

Хлопче, рости! Як часто життям зобов'язані будуть

Смертні тобі! Ти й душі вертати матимеш право.

Зважившись раз на таке, проти волі безсмертних, удруге

Вже ти того не здійсниш: твого діда вогонь{112} перешкодить.

З бога ти станеш прахом німим, а з праху німого —

Богом об'явишся знов, свою долю два рази поновиш.

Ти ж, о мій батьку, хоч ти і не відаєш смерті, хоч мати

/650/ Вічним на світ привела тебе, — сам же бажатимеш палко

Смерті собі, коли в тіло твоє через рану проникне

Змія жахливого кров, — невимовного болю причина.

Отже, з безсмертного смертним ти станеш{113} волею неба.

Й нитку життя перетнуть тобі три нерозлучні богині».

Ще додала б не одне, та з грудей тільки стогін у неї

Вирвався, й сльози, напливши нараз, по лиці покотились.

«Доля змагає мене, — проказала, — не можу я більше

Мовити й слова, бо мовлення дар поступово зникає.

Хоч не такий вже великий мій хист, а все ж проти мене

/660/ Він божество скерував — будущини краще б не знати!

Вже я, здається, обличчя людське поступово втрачаю,

Чую, трава вже мені до смаку, вже б у поле майнути,

Вже в кобилицю я, батька-кентавра дочка, обертаюсь,

Тільки всім тілом чомусь, хоч мій батько — півкінь, півлюдина».

Так нарікала вона. Незабаром слова якось дивно

Стали зливатись усі, вже їх годі було розуміти.

Далі — вже й не словами були: видавались іржанням,

А за хвилину якусь таки справді, немов кобилиця,

Лунко заржала вона й на траву опустилась руками.

/670/ Пальці зростаються їй, і вже їх не нігті вінчають —

В'яже копито тверде, вже робиться довшим обличчя,

Шия крутою стає, де складками слалась одежа —

Вже в неї хвіст, а волосся, що вільно спадало до шиї,

Гривою вправо лягло. Водночас і лице в неї, й голос

Іншими стали, й дала їй ім'я ця сумна переміна{114}.

Марно Філіри син{115} побивавсь і твоєї, Дельфійцю,

Помочі слізно благав: навіть ти б не мав сили змінити

Волі батька богів, а коли б навіть мав — не змінив би:

Був ти в Еліді тоді, на далеких лугах мессенійських{116}.

/680/ Бурка пастуша кудлата в той час тобі плечі вкривала,

В лівій руці в тебе посох — кийок лісовий — був, а в правій —

Ти голосну із семи різнодовгих тростин мав сопілку.

Поки ти грою втішався, захоплений тільки любов'ю,

Стадо биків твоїх, чуючи волю, зайшло собі, кажуть,

Аж до пілійських полів{117}. Ось тоді й перейняв ціле стадо

Майї син{118} (на таке він мастак!) і сховав його в лісі.