Публій Овідій Назон - Метаморфози

ним поспішає й вона — лиш би сина дігнати! —

Він, озирнувшись, отруйну стрілу їй націлює в груди;

Втрутивсь Юпітер, однак: обох підхопивши зненацька,

З вітром поніс у бездонну порожняву й високо в небі

Місце їм дав, щоб двома по сусідству сузір'ями{99} стали.

Злість Юнону взяла, коли підла суперниця зблисла

Зіркою, от і спішить вона в синяве море до Тетіс,

/510/ До Океана{100}, що й серед богів чималим шануванням

Часто втішались, і так ось, їх подив помітивши, мовить:

«Диво бере вас, чому, володарка всевишніх, приходжу

З далей етерних сюди? На небі вже інша панує!

Віри не ймете мені? Ось ніч буде — гляньте на небо:

Прямо над вами, вшановані щойно, мені на погибель,

Зорі вилискують там, де останній пояс полярну

Вісь на вершечку її щонайвужчим кільцем обвиває.

Всяк нині кривдити схоче Юнону, а скривдивши, навіть

Не затремтить: моя помста, як бачите, йтиме на користь!

/520/ От чого я домоглась! Отака-то могутність у мене!

Образ людський відняла їй, вона ж — несмертельною стала!

Ось як за кривду я мщуся, таку маю владу велику!

Краще хай знов замість морди хижацької людське обличчя

Дасть їй, як це вже зробив був колись Фороніді аргівській!

Тільки чому ж він, Юнону прогнавши, не тішився з нею

В спальні моїй і тестем своїм не зробив Лікаона?

Ласку, прошу вас, явіть вихованці покривдженій вашій:

Не підпускайте до вод лазурових оту Ведмедицю,

Геть проганяйте зірки, що за блуд поробились зірками.

/530/ Хай не торкнеться прозорої хвилі блудниця погана!»

Згідно кивнули морські божества. Сатурнія тут же

Злинула легко в етер колісницею, впрягши до неї

Тих павичів, що їх пір'я зіницями Аргуса вкрите.

Так ото, вороне, й ти поплативсь, у минулому — білий,

За гомінливість: нараз чорнотою взялись твої крила.

Весь білосніжний ти був, твоє пір’я сріблилось до сонця,

Навіть з голубом міг, що без жодної плямки, рівнятись.

Не поступався ти й гусям, що криком дзвінким врятували

Наш Капітолій{101}, ні лебедям білим, що люблять затони.

/540/ Через язик постраждав. Балакучий язик його винний

В тім, що з білого він смолянисто-чорний зробився.

В цілій Гемонії, пліднім краю, не бувало красуні

Над Короніду з Ларісси. Кохався і ти в ній, Дельфійцю{102},

Поки невинна була й ніхто ще не стежив за нею.

Фебовий птах{103} її зраду помітив, і вже з новиною

Вибрався в путь, невблаганний донощик: не терпілось тут же

Перед велителем стати своїм. Крильми побіч нього

Жваво махає ворона, що все хоче знать, балаклива.

З чим поспішає, довідавшись, — «Не до добра, — йому каже, —

/550/ Шлях цей тебе доведе. Моїм кряканням віщим не знехтуй!

Ким я була і якою зробилася, глянь — і побачиш,

Як поплатитися можна й за вірність. Колись-то Паллада{104}

В кіш, із актейських сплетений лоз, Еріхтонія{105} вклала,

Що народився з землі — дитя, яке мами не мало.

Трьох попередивши дів, Кекропа двоїстого{106} дочок,

Щоб до її таємниць зазирати, цікаві, не сміли.

В листі сховавшись дрібнім, підглядала я з в’яза густого,

Що вони роблять. Так ось тільки дві з них — Пандроса і Герса —

Чесно пильнують той кіш. Боязливих, проте, підкликає

/560/ Третя, Аглавра, — вузли всі розв’язує, ось вони й бачать:

Ніби дитина в коші, ніби змій розіслався у ньому.

Тут я богині про все розплескала. За це нагороду

Маю таку, що навіки позбавлена ласки Мінерви,

Нижча від птиці нічної тепер. У моїм покаранні

Мають науку птахи: язикатий-бо — сам собі ворог.

Не на прохання моє — я й на думці такого не мала —

Перемінила мене! Запитай-но в самої Паллади —

Не заперечить вона, хоча й переповнена гнівом.

Бо ж у фокейськім краю{107} Короней-володар, як відомо,

/570/ Був мені батьком. До мене, дочки владаря, чередою

Вибрані йшли женихи — не гордуй же ти мною й сьогодні.

Врода згубила мене. Якось берегом я проходжалась, —

Часто по рівнім піску я сама полюбляла гуляти.

Бог мене вгледів морський{108} у той час — і жагою пройнявся.

Марно вмовляннями згаявши час, він од ласки до сили

Вже намірявсь перейти, вже за мною пустивсь. Я — тікаю,

Хвилею битий пісок залишаючи, грузну в сипкому.

Кличу на поміч богів і людей, та ніхто з-поміж смертних

Не відгукнувся, і тільки зворушена дівою Діва{109}

/580/ На допомогу прийшла. Простягала я руки до неба —

Руки мої од рамен почали наче, пухом темніти.

Стала я одяг зривати з плечей, але замість нього

Пір’я цупке корінцями вросло мені глибоко в шкіру.

В розпачу бити руками взялася в оголені груди,

Та не було в мене вже ні долонь, ані персів дівочих.

Бігла я далі, лишень у піску не вгрузала ногами —

Ледве торкалась його; а за мить якусь — високо в небі,

Як неповинна супутниця діви Мінерви, я мчала.

Щастя ж не мала я й тут, бо втішається честю тією

/590/ Та, що за злочин важкий стала птахом нічним — Ніктімена{110}.

Ти про цей вчинок не чув? А про нього на Лесбосі славнім

Тільки й мови було — як ота Ніктімена зганьбила

Батькове ложе. Тепер, хоч і птаха, — вину свою тямить,

Сонця боїться й сторонніх очей;