Публій Овідій Назон - Метаморфози

Кражі тієї ніхто не помітив, один лиш про неї

Знав із села того дід, його Баттом усі називали.

Він у Нелея{119} служив, багача: на траві соковитій

/690/ Серед залісених гір випасав кобилиць чистокровних.

Щоб не доніс він, бува, — на плече йому руку поклавши,

Каже по-доброму бог: «Не видай мене, чоловіче, —

Може, биків тут шукатиме хтось, — ти нічого не бачив.

Не пожалієш об тім: візьми ось цю білу теличку».

Й тут же віддав її. Той відповів, подарунок прийнявши:

«Йди і не бійсь! Хіба камінь он той про крадіжку розкаже», —

Пальцем на камінь вказав. Юпітера син, попрощавшись,

Наче пішов, та за хвильку вернувсь, але в іншій поставі.

«Чи по межі цій, — питає, — бики не проходили щойно?

/700/ Добре діло зроби, не приховуй поганого вчинку.

Матимеш гарну корову за це, ще й бика їй до пари».

Звабив старого подвійний дарунок: «Он там, під горою, —

Каже, — віднайдеш биків». І справді були під горою.

Внук Атланта всміхнувсь: «Мене мені ж, віроломний,

Видав, мене — мені ж?» І того чоловіка за зраду

В камінь твердий обернув, що й донині «указником» зветься:

Так от неславу чужу зберігає той камінь невинний.

Звідси із жезлом в руці, змахнувши крилами рівно,

Над муніхійськими нивами{120} злинув, і милий Мінерві

/710/ Край споглядав, і Лікея сади{121}, науками славні.

Саме в цей день урочистим походом до храмів Паллади

Йшли, як звичайно, дівчата цнотливі. На маківці кожна

Прибраний квітами кошик несла з начинням священним.

Як повертались, помітив їх бог і зі шляху прямого

Тут же, крилатий, звернув, по колу свій лет скерувавши.

Наче коршак, найпрудкіший з птахів, спостерігши жертовні

Нутрощі, боязко — поки жерці там ще в повному зборі —

Жадібний, в небі кружля, не наважиться вбік одлетіти,

Лиш у надії на щастя ширяє, викреслює кола,

/720/ Так і проворний Кілленій все нижче понад актейським

Замком летить і тільки над ним невідхильно колує.

Як серед ясних зірок виділяється гожа Зірниця,

Як побіч Феби-красуні й Зірниця маліє та меркне,

Так найвродливіша серед усіх у поході ступала

Герса — того торжества та своїх супровідниць окраса.

Замилувався Юпітера син і, в повітрі повисши,

Весь запалав. Так ядро, з балеарської пущене пращі{122},

Поки викреслює в небі дугу, розпечеться від лету,

Досі йому невідомий під хмарами жар однайшовши.

/730/ З неба високого вже до землі спрямувався Кілленій

І не таїться, настільки поставі своїй довіряє;

Хоч бездоганна вона, додає їй ще більшої зваби:

От він пригладжує буйний свій чуб, розправляє хламиду,

Складки щоб рівні були, щоб кайму золоту було видно;

В руку бере заокруглений жезл, який сни наганяє

І розганяє, до блиску начищує чудо-сандалі.

Три в домі спальні були потайні; слоновою кістю

Вбрані їх стіни ясні й черепахою. В правій — Пандроса,

В лівій Аглавра жила, в серединній селилася Герса.

/740/ Та, котра в лівій жила, Меркурія першою вздріла,

Як увіходив. «Ти хто, — відізвалася, страх подолавши, —

З чим завітав у цей дім?» На те їй Атланта й Плейони{123}

Внук таке відповів: «Я той, що повітряним шляхом

Батька веління ношу, мій отець — сам Юпітер великий.

Що привело мене — теж не таїтиму, тільки сестриці

Не підведи, — й мої діти тебе будуть тіткою звати:

Я ради Герси прибув. Посприяй же тому, хто кохає».

Нишком на нього Аглавра поглянула, як нещодавно

На таємниці Мінерви русявої очі косила.

/750/ За допомогу свою вимагає від нього чимало

Золота й богу велить, щоб тим часом вийшов із дому.

Грізно богиня війни{124} позирнула тоді на Аглавру,

Видала стогін важкий, і від того здригнулись їй груди,

Й навіть егіда, якою могутливі груди вкривала,

Вся сколихнулась. Богині згадалося те, як Аглавра

На таємницю її посяглася — присягу зламавши,

Бога лемносця дитя, що родилось без матері{125}, вздріла.

Ну, а тепер іще й милою стане — прокралася думка —

Богу й сестрі, та й золота стільки загорне, захланна.

/760/ З тим поспішає до Заздрості, що й не змиває вже з себе

Чорного гною. Житло її нице — в похмурій долині,

Десь аж на самому дні, де ні сонця, ні вітру немає;

Темний, погибельний кут, переповнений холодом млявим,

Де не буває вогню, зате пітьми не бракне ніколи.

Щойно прибувши туди, Воївниця-діва сувора

Стала при вході в той дім (увійти в нього не випадало

Світлій богині) й постукала в двері кінцем свого списа.

Аж загули й розчинилися двері. Всередині, бачить,

М’ясо гадюче жує — своїх же пороків поживу —

/770/ Заздрість. Від неї богиня безсмертне лице відвертає.

Та ж, залишивши обід свій — гадюк недоїдених кусні, —

Ледве звелася з землі, до дверей неохоче прямує.

Грізну богиню побачивши, вродою й зброєю славну,

Важко зітхнула вона і відразу змінилася з виду.

В неї обличчя бліде, в неї тіло — сама тільки худість.

Косить очима весь час, почорніли зіпсовані зуби,

В грудях — жовч клуботить, а язик — у зеленій отруті.

Сміху не знає, хіба що над болем чужим засміється.

Не покріпляється й сном — не дають задрімати турботи:

/780/ От пощастило комусь — і всихає вона, завидюща,

Прагне те щастя звести нанівець — та сама себе зводить,

Мучить себе заодно. Хоч богині вона осоружна,

Так промовляє до неї Трітонія