Мурасакі Сікібу - Повість про Ґендзі. Книга 2, Мурасакі Сікібу

картині. Хоча вершини дерев, що проглядали крізь легку імлу, наче заслоняла парчева завіса, крізь неї виднів Весняний сад Мурасакі, де зелені верби хилилися гіллям до землі, а яскраві квіти поширювали навколо невимовно приємні пахощі. Навіть вишні, які всюди вже відцвіли, тут усе ще сяяли яскравим цвітом, а гліцинії, обвиваючи галереї, зацвіли пурпуром. Особливо гарними були кущі ямабукі[86], що відбивалися у воді, нависаючи своїми пишними гілками над ставком. Водяні птахи гралися, тримаючись нерозлучними парами, мимо пролітали качечки-мандаринки з прутиками в дзьобах, ніби вимальовуючи на хвилястій воді візерунок, який хотілося б перенести на папір. А час до темряви минув так швидко, немов у того дроворуба в легенді, що не помітив, як у нього згнило топорище[87].

«Як вітер подме,

На хвилях пелюстки

Кущів ямабукі засяють,

І здається, що ось перед нами

Славний мис Ямабукі-сакі[88]!»

«Цей весняний ставок,

Мабуть, зливається десь

З річкою Іде[89],

Бо ямабукі з його берегів

Виблискують до самого дна...»

«Мабуть, не варто прагнути

До гори, що на спині черепахи[90] стоїть.

Краще вже в цих човнах

Плавати по ставку,

Щоб славу безсмертного дістати...»

«В яскравих променях

Сонця весняного

Човен пливе,

Падають краплі з жердини

Й по воді розсипаються квітами...»

Обмінюючись такими простенькими віршами, вони забули про те, куди їхали, і куди мали повертатися. І не дивно, бо водна гладінь просто зачарувала їхні серця.

Коли спустилися сутінки, човни під звуки «Прекрасного оленя»[91] підпливли до павільйону риболовлі, і жінки мусили зійти на берег. У павільйоні, прибраному з витонченою простотою, молоді служниці, ніби змагаючись між собою своїм вбранням, здавалися барвистою парчею, зітканою з квітів. Одна за одною лунали незвичні, рідкісні мелодії. Танцівників Ґендзі вибрав з особливою увагою, і тепер, показуючи всю свою майстерність, вони потішали серця глядачів. А як зовсім стемніло, то для гостей, не готових розходитися, в саду перед Весняними покоями запалили ліхтарі й розмістили музикантів перед головними сходами, де зеленів прекрасний мох. Принци крові та високі вельможі влаштувалися на галереї зі своїми інструментами в руках. Коли одні музиканти, серед яких були справжні майстри, заграли на флейтах в тональності «содзьо»[92], до них одразу приєдналися другі з кото, що зазвучали яскравою, виразною мелодією. А як залунала мелодія пісні «О, який благословенний день!», навіть неосвічений простолюд відчув раптом, що попри все в цьому світі варто жити, й, протиснувшись біля воріт між кіньми і каретами, уважно слухав, випромінюючи усміх. Напевне, люди розуміли, що у весняному саду все було прекрасним — і небо, і звуки музики, і весняні мелодії. Розважалися вони так усю ніч до світанку. Змінивши тональність, виконали п’єсу «Радію весні»[93] , а потім принц Хьобукьо своїм гарним голосом заспівав «Зелену вербу»[94] . Йому підспівував і сам господар — Ґендзі.

Хоча весняне світло завжди наповнювало садибу Ґендзі, дехто з придворних відчував невдоволення через те, що в ній не було молодої особи, здатної хвилювати серця[95]. Та от недавно розійшлася чутка про незвичайну красу панни із Західного флігеля, якою начебто пишався сам Великий міністр. І, як можна було сподіватися, знайшлося чимало людей, які мріяли про її прихильність. Одні, що були про себе дуже високої думки, шукали посередників, щоб натякнути панні в листі про свої наміри або навіть відкрито заявити про них. Інші, молоді придворні, не сміючи виявити своїх почуттів, згорали від таємної пристрасті. Серед її залицяльників опинився і Уцюдзьо[96], син міністра Двору, який і не підозрював, що насправді дівчина — його старша сестра. Відкрито зацікавився панною і принц Хьобукьо, який після смерті головної дружини, господині Північних покоїв, ось уже три роки жив самотою. Того ранку, вдаючи ніби сп’янів, з гілкою гліцинії на голові й грайливим виразом обличчя, він справляв вельми приємне враження. Ґендзі, в душі задоволений тим, що його сподівання справдилося, удавав, ніби нічого не помічає. Коли чаша з вином дійшла до принца, він, вдаючи розгубленого, став відмовлятися: «О ні, вже досить... Я давно пішов би, якби не давала мені спокою одна думка...

Споріднена із Вами[97]

Квітка так мене зачарувала,

Що я готовий кинутися

У морську безодню[98],

Знеславивши своє ім’я...»

Сказавши це, він простягнув Великому міністру чашу разом з гілкою гліцинії. А той, усміхнувшись, відповів:

«Поки не вирішите,

Кидатися чи ні в безодню,

У нашому саду

Побудьте, щоб намилуватися

Красою квітів весняних...»

Піддавшись наполегливим проханням Великого міністра, принц так і не зміг піти. А ранок приніс з собою ще цікавіші розваги.

Саме того дня імператриця Акіконому[99] збиралася розпочати читання священної сутри Дайханнякьо, тому багато хто з гостей так і залишився в будинку Великого міністра, де в окремих покоях вони могли переодягтися у парадне вбрання. А ті, кому щось перешкодило взяти участь у читанні, роз’їхалися по домівках. Опівдні гості зібралися в покоях Імператриці. Товариство, починаючи з Великого міністра, зайняло свої місця. Сьогодні сюди прибули всі придворні з високими рангами — не нижчими від п’ятого. Відправа була велична й урочиста, адже в ній взяв участь сам Великий міністр. Пані Мурасакі з Весняних покоїв прислала квіти для образу Будди, які принесли восьмеро вродливих дівчаток у подобі птахів і метеликів. «Птахи» несли цвіт вишні в срібних вазах, а «метелики» — цвіт ямабукі в золотих. Суцвіття квітів були начебто звичайними, але здавалися неймовірно пишними і яскравими.

Як тільки човен з дівчатками, обігнувши пагорб у південній частині ставка, виплив у сад Імператриці, налетів вітерець, і в повітрі закружляли пелюстки вишні. Яка це була дивовижа, коли чарівні постаті дівчаток, раптом виринувши з імли, з’явилися на тлі блакитного неба! Відмовившись від учорашнього навісу, музикантів розмістили на пов’язаній з головними покоями галереї, поставивши для них розкладні стільці. Підійшовши до сходів, дівчатка віддають квіти носіям кадила, які ставлять їх поруч із глеками для священної води. А Юґірі з дому Великого міністра передає Імператриці від пані Мурасакі листа із словами:

«Навіть на метеликів,

Що пурхають у саду над квітами,

Напевне, поглядає косо

З-під трави цвіркун сосновий,

Який про осінь мріє...»

Імператриця подивилася на цей лист, усміхаючись: «От і відповідь прийшла на «жменьку листя багряного»...» [100]А її служниці, що вчора побували у весняному саду і сп’яніли від краси квітів, не могли приховати захоплення: «Справді, немає нічого кращого, ніж весняні барви...»

Радісний солов’їний спів разом з дзвінкими звуками «Танцю птахів»[101] лунав навколо і навіть качки на ставку видавали якісь незрозумілі звуки, приносячи велику радість слухачам, аж поки музика, на жаль, не затихла. Потім «метелики» легко спурхнули й відлетіли в танці до кущів ямабукі під рідкою огорожею.

Придворні відповідних рангів, починаючи із суке Імператриці, передаючи від одного до одного, піднесли дівчаткам високі нагороди. Як було задумано заздалегідь, «птахи» отримали хосонаґа вишневого кольору, а «метелики» — жовтого кольору ямабукі. Музикантів відповідно до їхніх звань наділили нижнім одягом та різноманітними шовками. Юґірі подарували жіноче парадне вбрання і хосонаґа світло-пурпурового кольору. А от яка відповідь пані Мурасакі прийшла від Імператриці: «Учора я була готова заридати...

І я хотіла би піти

На поклик метеликів,

Якби, на жаль, переді