Наталі Ліон - Не дивись мені в очі, Наталі Ліон

Анна

Водій під'їжджає до ресторану "Рандеву". За чутками це найдорожчий ресторан Києва. Чесно кажучи я в шоці, що наш обід буде проходити саме тут. Здається, що хтось хоче справити на мене хороше враження. 

Влад виходить першим, поспішаючи відчинити мені двері. Я поволі покидаю салон, намагаючись не показувати  своє хвилювання і тремтіння в колінах. Невже, я завжди так буду реагувати на його присутність?

Всередині все оформлено в класичному стилі: світлі тони, дорогі люстри, на стінах красуються  картини з якоюсь абстракцією. 

В ресторані доволі людно, тому ми обираємо столик поблизу вікна і подалі від зайвих очей. 

- Тут готують відмінні стейки з лосося, - каже Влад, пильно розглядаючи мене при денному освітленні.

- Чудово, - відповідаю дещо ніяково. -  Довірю вибір тобі.

Насправді мені цікаво дізнатися про нього більше, які в нього смаки, що він полюбляє, чим займається у вільний час, як звуть його собаку ( якщо вона в нього є). Мені цікаво абсолютно все, але ми не такі близькі, як того хотілося б. Я почуваюсь напружено і він, здається, також. Ніби читаючи мої думки він замовляє червоне вино. Мабуть, щоб хоч трішки розслабитись і позбавитися зайвої напруги. Попереду ще половина робочого дня, але зараз на це ніхто не зважає.

Соколовський наповнює наші келихи темно-червоною рідиною і сухо промовляє:

- Відсвяткуємо нашу угоду, – голос його звучить глухо, без жодних емоцій, наче його силою змусили обідати зі мною.

Він жадібними ковтками спустошує келих, ніби відчуває неабияку спрагу. Я лише трішки надпиваю зі свого фужера і ставлю його на стіл. Влад задумливо вдивляється у вікно, а потім знову намагається зав’язати розмову:

- Анно, - пропалює мене своїм темним поглядом. – Я тобі вірю.

- Ти про що? – зовсім не розумію, що відбувається.

- Про те, що я пам’ятаю, коли вперше побачив тебе, – продовжує Влад,  відводячи погляд в бік. – Я тоді був трохи не в собі, тому не відразу згадав тебе.

- Та невже? – здивовано запитую. – Ти пам’ятаєш сопливу шістнадцятирічну дівчину, яку побачив, майже, шість років тому?

Я бачу, як розширюються його зіниці. Він міцно стискає щелепи, а його жовна починають пульсувати від невдоволення.

Тепер мій погляд стає  проникливим і гострим.

- Не зовсім так. Насправді, твого обличчя я не пам’ятаю, але в тому, що нас познайомив твій батько я не сумніваюся.

Він говорить так впевнено, що йому неможливо не повірити. Без сумніву ця звістка мене тішить і чомусь додає впевненості. Ну ж бо, Анна, це твій шанс закохати його в себе! Тепер ідея Марти, звабити його, здається не такою нереальною. Тільки є одна проблема -  я поняття не маю, як це зробити.

Офіціант приносить наші замовлення. Я дуже голодна, тому зразу беру ніж і відрізаю шматочок стейку.  Ммм…він тут справді божественний. Влад робить те саме, кладе шматочок до рота і ретельно пережовує.

Підкріпившись, я знову хочу запитати про попереднього юриста, але зовсім не знаю, яка буде його  реакція. Пам’ятається колись розмова про це його дуже зачепила. Все ж таки, цікавість перемагає і я ризикую.

- Владе, -  видавлюю  з себе.  – Можливо, це питання не зовсім доречне, але….я хотіла дізнатися, чому ти звільнив попереднього юриста? – випалюю на одному диханні і одразу шкодую.

Соколовський ледве не давиться останнім шматочком стейку. Прокашлюється, бере келих з вином і випиває його залпом намагаючись заспокоїтись.  Мені здається, що своїм запитанням я лише все зруйнувала. Очі його погасли, брови нахмурились, губи стислись в тонку промовисту лінію.

- Вона була моя наречна, - зробивши невелику паузу він продовжує. -  І вона мене зрадила, - відрізає.

Він знову відводить свій погляд до вікна, намагаючись не показувати розчарування, яке і так читається в його темних очах.

Я сиджу, як в ступорі, абсолютно не відаючи, що відповісти. Висловити співчуття? Промовчати? Що? Я ніколи не опинялась в такій ситуації. В мене взагалі не вкладається в голові: як можна зрадити такого чоловіка?

-  Пробач, - вихоплюється в мене. –  Я не повинна була запитувати.

Я знову відчуваю свою провину в тому, що примусила його в котрий раз  відчути  біль. Найменше мені хотілось, щоб він страждав.

- Все добре, - промовив Влад і несподівано накрив мою руку своєю долонею. – Треба їхати в офіс, в нас ще багато роботи.

****

По дорозі в офіс ми більше не розмовляли. Мабуть, все таки я все зіпсувала і від цього мені хотілося рвати на собі волосся.

 Я не могла зосередитись на роботі, постійно відволікаючись думками про Влада. В оофісі я його більше не бачила.

 Раптом мені захотілося просто напитися і викинути його зі своєї голови хоча б на день. Я зателефонувала Марті і ми домовились піти в клуб. Мені було плювати на те, що завтра на роботу. Зараз я просто хотіла забути про все.

Сьогодні я хотіла виглядати мега привабливо. Мрії про Влада були лише моїми дитячими фантазіями, яким не судилося справдитися. Я заборонила собі думати про нього. В моїх планах на сьогодні було підчепити когось в клубі, щоб назавжди викинути його з голови.