Альона Гейруш - Обійми пристрасті, Альона Гейруш

Руслан Андрійович

Розділ 22 

-Руслан, тобі пора взяти себе в руки. Ти або повертаєш її, або забуваєш про неї. - стоїть наді мною Влад. 
-Що в ній такого? Через що ти так себе не бережеш? 
- Вона тут ні до чого. - відрізаю я. 
-Ага, це тому ти неділю не виходиш із запою та міняєш баб по пару за вечір? 
- Я так завжди робив, якщо ти не пам'ятаєш! 
-Тоді чому ти приставив людей, щоб звітували тобі про кожний її крок?  
- Тебе це немає хвилювати. Чого прийшов? 
-Ми з Кариною вирішили розійтися. - із нотками суму говорить Влад. 
-Ти що прийшов поплакатися мені? 
-Якби хотів, то до тебе точно б не звернувся! 
-Справи є, які накопилися за час твого розгульного життя. Тому приводь себе до ладу. І навідаємося до старого друга. 
- Через годину буду готовий.-кажу я та встаю з ліжка .

Стою під душем і думаю про неї. Ціла неділя пройшла з того часу, як я її відпустив, а я не переставав думати про неї. Так хотів до неї. Кожного вечора читав звіт: де вона, що робила, куди ходила. Але інформації було замало.  

На наступний день по приїзду, вона звільнилася з роботи і весь час сиділа вдома, виходила тільки в магазин або в парк на прогулянку. Я вже хотів в неї вдома камери поставати, але зупинив себе. Це якась бляха одержимість. Але вона так глибоко засіла і я не можу її забути. Я справлявся з масою проблем у своєму  житті. А вона не виходить з голови. Я навіть її горе мамашу знайшов, щоб поквитатися з тим недоумком, що руки до неї простягав, але йому пощастило - він здох . Всю свою лють в спортзалі викидав, пив та трахався, уявляючи її, але розрядки так і не отримував. Я не хотів собі зізнаватися, але вона мені була потрібна.  
Спускаючись вниз до автомобіля, мені прийшла смс: - «Об'єкт зник з поля зору». 
-«Що за нах?» - матюкаючись я сів машину. Одразу набрав Дмитра. 
-Як це зрозуміти, зникла? 
- Вже цілу добу її ніде немає. Вона просто, як крізь землю провалилася. 
-Де вона була останній раз? - намагаюся тримати себе в руках. 
- В парку гуляла. 
-Знайти її негайно! Ціле місто постав на ноги! 

Я здавив руль з такою силою, що здавалося його просто вирву. Нажав на газ і поїхав чомусь до її квартири. Думав, що могло статися. І чомусь мені промайнула думка за Олександра Вербицького, якого я звільнив минулого місяця. Ну звісно, він втратив занадто багато, тому йому було важко це прийняти. Він думав, що Вереніка мені все розказала про його темні вчинки і він вирішив їй помститися.  
-«Та я тебе розчавлю, як гниду!» - виривається в голос. 

Набираю Дмитра і кажу: 
-Я тобі кинув номер, перевір, де знаходиться його власник! - даю доручення й скидаю дзвінок.  
Заводжу машину та виїжджаю, їду просто прямо. Боюся навіть уявити, яка вона зараз налякана. Я й думки не хотів допускати, що з нею щось сталося. Адже я розумів, що в Олександра був план - через неї дістати мене, а отже вона ціла та неушкоджена. Єдине, напевно налякана до смерті. 
Машина Влада переганяє мою та зупиняється, перегородивши мені дорогу. Він виходить з машини та занепокоєно направляється до мене: 
-Руслан, що сталося? 
Вероніка зникла. Скоріше за все Вербицький її викрав, щоб добратися до мене.  
-О це і справи. Та він смертник, залишилося тільки добратися до нього! - якось спокійно констатував друг. 
На мій телефон приходить смс. Відкриваю, дивлюся адреса, де знаходиться Олександр. 
Гримаю Владу: 
-Сідай в машину, поїхали! 
За двадцять хвилин ми були на місці. Заходжу в під'їзд, піднімаюся на третій поверх, вибиваю ногою двері та проходжу по довгому коридору. Бачу, він сидить на ліжку. Підходжу до нього. Одною рукою хапаю за шию та піднімаю на рівні свого обличчя. 
-Ти, що сука, вирішив перейти мені дорогу? 
Він щось нерозбірливо говорить, махає ногами. Я вчасно беру себе в руки, бо ще трішки і задушив би його, але ще зарано. Потрібно дізнатися, де Вероніка. Чую голос Влада: 
-Тут нікого немає, все чисто. 
Повертаюсь до смертника і запитую: 
-Де дівчина? 
Він дає задню. Починає виправдовуватися: 
-Яка ще дівка? Ти про що? 
Мене це виводить ще більше. З усієї сили б'ю його в живіт, він нахиляється, беру за гриву і промовляю по складах: 
-Де ВЕ-РО-НІ-КА? 
-Я хотів тільки трішки викупу за неї, щоб компенсуватисвою втрату хорошої роботи. Я б їй не нашкодив, Руслан. - благаючи дивиться на мене. 
-Який я тобі Руслан? Де вона в останнє запитую? 
Він тремтячими руками дістає телефон, вмикає карту та дає мені.  
-Ось, тут знайдеш її. Будь ласка не вбивай мене! - кричить він. 
Відштовхую його від себе, беру телефон та прямую на вихід. По дорозі віддаю наказ Владу: 
-Ти знаєш що робити. І киваю в бік Вербицького. 
Вибігаю, сідаю в машину та мчу на місце куди веде навігація. Приїжджаю до старого будинку, заходжу в середину, але нікого там не бачу. 
-«Блять!» - виривається з мене.  
Як тут на очі потрапляють двері, що ведуть до підвалу. Заходжу туди і спускаюся по сходах. За хвилину бачу її. Маленьку, беззахисну дівчинку, яка скрутившись калачиком, сиділа на підлозі. 
Підбігаю до неї, пригортаю до себе. 
-Ніка, все добре, ти в безпеці!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно