Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

поголоски, що новий король править на опаловому троні у місті Ілек-Вад, казковому місті веж, що височіє на скляних скелях, споглядаючи присмеркове море, в якому бородаті ґноррі будують свої неймовірні лабіринти, і я напевне знаю, як тлумачити ці чутки. Певна річ, я з нетерпінням чекаю нагоди побачити цей великий срібний ключ, бо в його таємничих арабесках можуть таїтися всі звершення і таємниці сліпого безликого космосу.

Сновидні пошуки незвіданого Кадата

Тричі Рендольф Картер бачив у снах дивовижне місто і тричі його виривали із цього сну, коли він ще стояв на високій терасі над ним. Усе в золоті, прекрасне, воно виблискувало у призахідному промінні, що освітлювало його стіни, храми, колонади й аркадні мости з помережаного прожилками мармуру, срібночаші водограї, бризки яких переливалися веселкою на широких площах і в духмяних садах, розлогі вулиці, що пролягали поміж тендітних дерев, усипаних квітами ваз і вишикуваних сяйливими рядами статуй з чорного дерева; на пологих північних схилах ярусами здіймалися червонясті дахи і старі, увінчані шпилями фронтони, між якими тулилися маленькі вимощені бруківкою вулички, з-поміж каменів якої вибивалися паростки трави. То був екстаз богів; янгольські сурми несьогосвітніх сопілок і грім безсмертних кімвалів[55]. Таємниці повивали це місто, як хмари повивають міфічну незвідану гору, і коли Картер, затамувавши подих, застиг на оточеному балюстрадою парапеті, на нього раптом накотили гіркота й тривога, родом із майже згаслих спогадів, біль за втраченим, а з ними і шалена потреба знову відшукати ті знані колись прекрасні та доленосні місця.

Він знав, що колись для нього не існувало нічого важливішого за це місто, хоч він і не міг сказати, в яку добу чи в якому втіленні він його знав, не міг навіть сказати, уві сні то було чи наяву. В його голові зринали нечіткі уривки спогадів про далеку, давно забуту пору юності, коли дива і насолоди шумували у таємницях кожного дня, а захід зі світанком були по вінця сповнені пророцтв у натхненних звуках лютні та пісень, відчиняючи чарівну браму назустріч новим вражаючим дивам. Але щоночі він усе так само стояв за різьбленими перилами на високій мармуровій терасі поміж химерних квіткових ваз і споглядав мовчазне присмеркове місто, сповнене краси і неземної неповторності, і, дивлячись на нього, відчував пута жорстоких богів сну, бо ж ніяк не міг ані покинути цю височину, ані зійти широкими мармуровими сходами, що, здавалося, не мали кінця і збігали вниз до тих старезних чаклунських вуличок, які, ваблячи його, простягалися внизу.

Прокинувшись уже втретє, так і не зробивши жодного кроку вниз тими сходами, так і не поблукавши жодною з тих тихих присмеркових вуличок, він довго і палко молився таємним і норовистим богам снів, які жили понад хмарами на незвіданому Кадаті, посеред невторованої людиною крижаної пустки. Але боги не сподобилися відповісти і не зглянулися, ба навіть не подали жодного знаку прихильності, коли він молився їм уві сні, навіть коли жертовно звертався до них через бородатих жерців Нашта і Каман-Та із різьбленого храму зі стовпом вогню посередині, який лежить неподалік від брами явного світу. Проте, здавалося, що молитви його таки почули, але поставилися до них неприхильно, бо одразу ж після першої з них він і зовсім перестав бачити те пречудове місто; наче ті три короткі видива звіддалік були хіба випадковістю чи просто образом, схопленим мимохідь, ніби вони суперечили якомусь прихованому плану чи волі богів.

Нарешті, стомлений власною тугою за тими осяйними присмерковими вулицями і таємничими провулками на пагорбах поміж старих, вкритих черепицею дахів, неспроможний ні вві сні, ані наяву викинути їх з голови, Картер вирішив зухвало рушити туди, куди раніше не ступала ще жодна людина, здолати вкриті темрявою крижані пустелі на шляху до незвіданого Кадата, повитого хмарами і коронованого незнаними зорями, який, поміж інших своїх таємниць, береже оніксовий замок Великих.

Поринувши в легку дрімоту, він спустився сімдесятьма східцями до вогняної печери і поговорив про це з бородатими жерцями Нашта і Каман-Та. І жерці похитали своїми головами, увінчаними атевами[56], і застерегли, що то буде смерть для його душі. Вони сказали, що Великі вже виявили свою волю і не стерплять, щоб їм надокучали наполегливими благаннями. А ще вони йому нагадали, що жодна людина не те що ніколи не ступала на незвіданий Кадат, а ніхто й гадки не має, в якому закутку простору той може бути; не відомо, перебуває він у сновиддях нашого світу, а чи в тих, що оточують якийсь загадковий супутник Фомальгаута чи Альдебарана[57]. Якщо у нашому світі, то, либонь, його можна досягти, але від самого початку часів тільки три людські душі змогли увійти і повернутися з чорних нечестивих безодень світів сну, а із цих трьох лише один лишився при здоровому глузді. У цих подорожах мандрівника підстерігали незліченні небезпеки, а до того ж була іще й та остання загроза, яка вічно чигає за межами впорядкованого світу, куди не сягають сни; ця остання безформна пошесть найглибшого пекельного сум’яття, яка пухириться і нуртує в осерді самої вічності — незміримий султан демонів Азатот, чиє ім’я жодні губи не зважаться промовити вголос, який ненаситно поглинає все досяжне йому в немислимих, непроглядних покоях позачасся серед глухого, скаженого ритму мерзенних барабанів і тоненького, монотонного завивання проклятих флейт; де під їх ненависний гуркіт і виття повільно, незграбно і абсурдно витанцьовують Інші Боги, душею і посланцем яких є повзучий хаос Ньярлатотеп.

Від цього Картера застерігали жерці Нашта і Каман-Та у вогненній печері, а все ж він вирішив знайти богів Незвіданого Кадата у холодній пустці, хай де вона була, і отримати назад свої видіння і спогади, а особливо спогад про чарівне присмеркове місто. Він знав, що ця мандрівка буде незвичайною і триватиме довго, і що Великі перешкоджатимуть йому, проте, старожил у світі снів, Картер сподівався на допомогу багатьох своїх колишніх навичок та спогадів. Тож попрохавши у жерців прощального благословення і ретельно обміркувавши подальші кроки, він сміливо зійшов униз сьомастами східцями до Брами Глибокого Сну і вирушив у подорож крізь чарівний ліс.

У гущавині тих дрімучих лісів, де дивовижні низькорослі дуби навпомацки переплітають гілля і дивні гриби променять тьмавим фосфоресцентним сяйвом, мешкають хитрі та відлюдькуваті зуґи; вони знають багато нерозкритих таємниць світу снів, і навіть кілька про світ явний, бо їхній ліс у двох місцях підступає до світу людей, проте не варто уточнювати, де саме, оскільки це може мати катастрофічні наслідки. Ті частини світу людей, до якого мають доступ зуґи, повняться непоясненними чутками і подіями, там навіть зникають люди, і щастя, що вони не можуть відходити далеко від світу снів. Але вони вільно пересуваються прилеглими до світу снів землями, маленькі, брунатні та незримі, сновигають нашим світом, приносячи із собою незвичні історії, за якими і збавляють час біля своїх домашніх вогнищ посеред свого улюбленого лісу. Більшість із них мешкає в норах, але деякі оселяються і в стовбурах великих дерев; і хоча харчуються вони переважно грибами, подейкують, що вони не зовсім байдужі до м’яса — тілесного чи духовного харчу, бо до їхнього лісу