Мирослава Білич - Діамантовий шрам, Мирослава Білич

Життя деколи буває дивно скупим – цілими днями, тижнями, місяцями, роками не одержує людина ні єдиного нового відчуття. А потім вона відчиняє двері – і на неї обвалюється ціла лавина.

Пауло Коельйо

Іванка. 2017 рік

У величезному і розкішному залі за масивним дерев’яним столом поважно сидів господар. Вже встиг одягнути чорну сорочку, яку навмисне не застібнув до кінця, залишивши кілька верхніх ґудзиків розстібнутими. Від такого видива у мене кудись поділась рішучість і бойовий настрій. Стало не по собі, бо він дуже красивий у цьому вбранні і довколишня розкіш лише доповнювала його. Раніше мені здавалось, що людина виглядає багатою завдяки дороговартісним речам, які її оточують. Та при вигляді Русого можна сказати по-іншому, бо розкішні речі є лише невід’ємним доповненням владного чоловіка.

- Хороший смак, ця сукня тобі личить, хоча... вчорашні мокрі речі більше підходили.

Після зухвалого компліменту захотілось розвернутись і піти. Не потрібні мені постійні знаки уваги – це лякає.

- Мені не потрібні від Вас подарунки. Візьму тільки необхідне, і то лише тому, що змушена.

Під роздратованим поглядом обережно підійшла до столу і сіла навпроти чоловіка. Апетиту взагалі не було, хоч стіл і ламався від різноманітної їжі. Хай годує нею своїх бандитів, які снують по території без перестанку. Мене зараз інше тривожить. Я сиділа з опущеним до колін обличчям. Із затягнутої паузи зрозуміла, що розповідати все мені не збираються, доки сама цього не попрошу.

- Не подобається? На обід замовимо те, що ти любиш! Цей тиждень доведеться без служниці обійтись, а то ще допоможе тобі втекти.

Від здивування все ж підняла очі. Чоловік виглядав спокійним і веселим. Тільки його настрій на мене не поширювався і підтримувати невимушену розмову не хотіла. Хоча, якщо чесно собі зізнатись, мені сподобались його манери, бо не відчувала небезпеки з його боку. Із Сергієм треба завжди поводитись стримано і з насторогою говорити. А цей геть по-іншому спілкується, глузує з вчорашньої невдалої спроби втечі. А ще натякає, що через мою присутність мусить терпіти незручності.

- Я можу готувати і мити посуд.

Це єдине, що спало на думку. Поки не знаю, чому саме тиждень, однак бути тягарем не хочу, заодно буде чим зайнятись. Відпрацюю їжу й одяг, бо не хочу їсти за брудні, крадені гроші.

Він розсміявся і почав зверхньо розглядати мене своїми зеленими очима.

- Готувати і мити посуд будеш своєму невдасі, а тут можеш відпочити. Якби ти була моєю дівчиною, то не займалася б такими справами.

Не знаю чому, та я розлютилась не на жарт. Схопилась із місця і наважилась захищатися. Те, що йому хочеться принизити Сергія, ще якось можна зрозуміти, та мене – нема за що.

- Я ніколи не стала б дівчиною злочинця, який отримав гроші, вбиваючи інших людей. Краще мити посуд за чесною людиною у бідності, ніж жити в багатстві з таким, як Ви!

Чоловік із гуркотом опустив прибори на тарілку, яка розлетілась на шматки. У цю мить я трохи пошкодувала про свою зухвалість, та нічого вже не повернеш, а сварки витримувати я вмію, довелось навчитись. Він підвівся і наблизився впритул, підняв моє обличчя до свого, змусив заглянути в очі. Дивився прискіпливим і розчарованим поглядом, який важко було витримати. Я чекала на крики, однак їх не було.

- Я не вбивця. Так, свої гроші заробляю, ухиляючись від податків, бо не бачу сенсу ділитись із тими, хто не ділився зі мною, коли я з голоду корчився. А щодо чесності... чи не твій наречений обманював мене роками і вдавав друга? А коли у нього не вийшло, підстрелив спочатку мене, а потім мого брата, який бореться у лікарні за своє життя, поки тобі не подобається дизайнерський одяг і їжа з найкращого ресторану.

Очі налились сльозами, а серце почало калатати у шаленому ритмі. Він не може зараз говорити правду, Сергій на таке не здатен... мабуть. Десь у глибині душі я розуміла, що він міг розлютитись і в неконтрольованому стані накоїти страшні речі. Тепер стало зрозуміло, чому я тут повинна тиждень прожити. Це зовсім не забаганки однієї зі сторін, а наслідки жахливого нещасного випадку. Я більше не могла так довго бути під цим поглядом, бо провина почала роз’їдати зсередини. Відсторонилась і розвернулась спиною, однак піти не дали нові докори.

- Твоя біда у тому, що ти наречена мого ворога. Якби була звичайним медичним працівником, вже пішла би з цього будинку з повним чемоданом грошей і безтурботним майбутнім. А так – чекатимеш на видужання мого брата й обміну, який залежить виключно від його стану.

Останні слова знову розізлили. З чого він взяв, що розбирається у бажаннях інших людей і їхніх вчинках? Так, я би йшла з цього будинку з великою радістю, та без жодної краденої копійки. Розвернулась і сама підійшла впритул, спопеляючи його злісним поглядом.

- Не з власної волі я витягала бандита з того світу. І гроші мені не потрібні, вони не варті того ризику, на який я пішла. А от щодо біди... Ваша біда у тому, що, крім себе і своїх грошей, Ви нікого не бачите. Ви поранили ні в чому не винного лікаря і ще не відомо скільки порядних людей.

Після сказаних слів моя злість стала заразною і відбилась ув очах співрозмовника. Його яскраво-зелена райдужка знову потемніла, заграла чорним блиском люті. На зарослих бородою вилицях почали грати мускули. Та я не боялась і не шкодувала про сказане.

- Кажеш «не з власної волі»? Тоді чому ввечері визвалась знову?.. А лікаря поранили випадково, і невідомо яка сторона це зробила. Однак ти не станеш звинувачувати свого «святого» нареченого, значно краще – бандита, так?

Останні слова стали надто болючими, я не мала що відповісти. Може, він і має рацію, і я живу у коконі сліпоти, який довкола мене збудував Сергій. Він роками стверджував, що цей чоловік – негідник і ворог усім. Саме так я і сприйняла його, але тільки коли почала спілкуватися з ним особисто, все стало змінюватися, стінки кокону почали тріщати, ламатися і перетворюватися на дрібні шматки, які більше не мають сил захищати. Я і сама вже не знаю, на чиєму боці у цій жахливій ситуації.