Джоан Харріс - П'ять четвертинок апельсина

квітами, блюдечко з трьома шпильками для волосся та зацукрованим мигдалем, що залишився з хрестин Кассі. Я повернула фотографії обличчям до стіни. Вазу поставила на підлогу. Прибрала з блюдечка шпильки й засунула їх у кишеню материного розв’язаного фартуха. Потім взяла її одяг і безладно розкидала по кімнаті. Один клог підвісила на абажур. Інший поставила на підвіконня. Її сукня залишилась акуратно висіти на вішаку за дверима, але фартух розстелився на підлозі, ніби ковдра для пікніка. Наостанок я відчинила дверцята шафи таким чином, щоб у внутрішньому дзеркалі відображалось ліжко. Перше, що вона побачить, коли прокинеться, буде вона сама.

Я робила все це зовсім без злого умислу. У мої плани не входило завдати їй шкоди, а тільки дезорієнтувати, обдурити, заставити повірити, що той уявний напад був справжнім, і що то вона несвідомо переставила предмети, розкидала одяг, перевела годинник. Від батька я знала, що інколи вона щось робила, а потім не пам’ятала про це, що від сильного болю в неї з’являлися проблеми з зором, а надто вже з пам’яттю. Годинник у кухні міг раптом здатися їй розбитим навпіл – одна половина тут, а інша – зникла, замість неї вона бачила порожню стіну. А ще винний келих міг сам по собі перейти з місця на місце, з одного боку тарілки на інший. Або з обличчя, звичайного людського обличчя – мого, батька чи Рафаеля з кафе – половина рис раптом стиралася, наче після якоїсь моторошної операції. Або ж пів-сторінки кулінарної книги зникало, коли вона читала, і літери хаотично стрибали перед очима.

Звичайно, тоді я цього не знала. Я вичитала про це з її альбому, з начерканих поміток, деякі з яких були дуже відверті, майже відчайдушні – о третій ранку можливо все, а інші своєю відстороненістю нагадували нотатки клініциста, який описує симптоми з холодним інтересом науковця.

Я розбита навпіл, мов циферблат.

11

Коли я вийшла надвір, Ренетт і Кассі досі спали. У мене залишалося десь півгодини, щоб зробити свою справу до того, як вони прокинуться. Я подивилась на небо – воно було чистим і зеленуватим, із блідо-жовтою смугою на горизонті. Сонце встало десь хвилин десять тому. Треба було поспішати.

Я взяла з кухні відро, взула клоги, що стояли на килимку біля дверей, і щодуху побігла до річки. Я зрізала шлях через поле Ур’я, де росли волохаті соняшники, поки ще зелені під блідим сонцем. Я пригиналась, і за зеленою гущавиною мене не було видно, хоч відро стукало по литках на кожному кроці. Я добігла до Стоячих Каменюк менш ніж за п’ять хвилин.

О п’ятій ранку Луара ще в димці, спокійна та величава. Вода в цю пору дня чудова, прохолодна й заворожливо прозора, а піщані береги височіють, як загублені континенти. Вода пахне ніччю, там і тут відлиски вранішніх променів утворюють слюдяні тіні на її поверхні. Я стягнула одяг і взуття й критично огледіла воду. Вона мала оманливо спокійний вигляд.

Стовп Скарбів розташовувався приблизно на відстані тридцяти футів[19] від берега, а вода біля його підніжжя була підозріло шовковою – точна ознака того, що зараз там сильна течія. Я подумала, що можу втопитися. І ніхто не знатиме, де мене шукати.

Але вибору в мене не було. Кассі кинув мені виклик. Я мала платити за себе сама. Як інакше мені це вдасться без кишенькових грошей, якщо не завдяки гаманцю в скарбниці? Певна річ, він міг його вже звідти забрати. Якщо так, довелося б ризикнути й пошурхотіти в материній сумочці. Але це зовсім безрозсудно. Не тому, що крадіжка вважалась у неї особливо тяжким гріхом, а через її феноменальну пам’ять на цифри. Вона знала суму у своєму гаманці до останнього сантима. І одразу б здогадалася, якби я щось звідти взяла.

Ні. Треба було дістати скарбничку.

Відтоді як Кассі та Ренетт закінчили початкову школу, походи на річку стали нечастими. У них з’явився свій скарб – дорослий, – і вони таємно з цього раділи. У тій коробочці зберігалися монетами кілька франків, не більше. Я розраховувала на недбалість Кассі та його впевненість у тому, що, крім нього, ніхто не дістанеться до коробки, прив’язаної до стовпа. Я була впевнена, що гроші й досі там.

Я ковзнула з берега у воду. Там було холодно, і річкова муляка сочилася крізь пальці ніг. Я брела, допоки вода не стала мені по пояс. Тепер течія нагадувала нетерплячого пса на повідку. Боже, вона й справді була такою сильною! Я вхопилася за перший стовп, відштовхнулась від нього у напрямку течії й зробила ще один крок. Я знала, що попереду точка, де неглибокі спокійні води Луари ставали дибки й сунули в небуття. Кассі, коли діставався до того місця сам, завжди прикидався, ніби тоне – занурювався в матову воду, боровся, кричав із повним ротом брунатної луарської води, що цівкала з його вуст. Йому завжди вдавалося обдурити Ренетт – вона щоразу верещала від жаху, коли він зникав під поверхнею води.

У мене ж часу викаблучуватися не було. Пальцями ноги я намацала потрібне місце. Тут. Гребучи проти течії, від першого поштовху просунулася якнайдалі, праворуч від Стоячих Каменюк. Ближче до поверхні вода була тепліша, а течія слабша. Я поволі пливла по дузі, від першої Стоячої Каменюки до другої. Каменюки стояли одна від одної на відстані максимум чотири метри, і дистанція між ними й берегом була не однаковою. Добре відштовхнувшись від стовпа, я могла пропливти метри зо два, націлюючись трохи вище за течією, щоб потік прибив мене до наступної каменюки в потрібний момент і я вчасно повторила те саме. Як маленький човник, що змагається з сильним вітром, я в такий спосіб кривуляла до Стовпа Скарбів, відчуваючи, що течія щоразу стає сильнішою. Я вже хекала від холоду. Нарешті дісталася до четвертого стовпа, готуючись зробити останній ривок до цілі. Коли течія понесла мене до Стовпа Скарбів, я зненацька відхилилася від курсу й раптом відчула напад всеохопного жаху – мене несло вниз за течією до головної річкової воронки, а руки й ноги просто бовтались у воді. Задихаючись, майже ревучи від паніки, я зуміла підштовхнути себе ближче до Стовпа Скарбів і схопилася за мотузку, якою до нього була прив’язана скринька. Торкатися її було неприємно – вона поросла водоростями й стала слизькою від брунатної річкової муляки, – але завдяки їй я змогла маневрувати навколо стовпа.

Я затрималась там на хвилину, заспокоюючи