Джоан Харріс - П'ять четвертинок апельсина

– Тоді домовилися, – вирішив він. – Поїдемо завтра.

10

Після цього почалася буденна хатня робота. З колодязя до кухні ми завжди приносили відра з водою – для приготування й миття. У нас не було гарячої води – власне, не було ніякої води, крім помпи біля колодязя, розташованого за декілька ярдів від кухонних дверей. Електрика в Ле-Лавезі з’являтися не поспішала, тож коли газу в балоні залишалось зовсім мало, ми готували на дров’яній печі в кухні. Ззовні ж стояла величезна старомодна вугільна піч у формі цукрової голови, а поруч із нею був колодязь. Туди ми й ходили по воду, і поки один качав помпу, інший тримав відро. На колодязі була дерев’яна ляда, засунута й замкнена задовго до мого народження, щоб уникнути нещасних випадків.

Коли мати не бачила, ми милися з помпи, обливаючи одне одного холодною водою. А коли вона була вдома, ми мали використовувати ночви з підігрітою в мідних каструлях водою, а також шорстке дігтярне мило, що здирало нам шкіру, мов наждак, залишаючи по собі брудно-сіру піну на поверхні води.

Ми були впевнені, що тієї неділі мати ще довго не показуватиметься. Усі ми чули, як вночі вона стогнала й крутилася в старому ліжку, яке раніше ділила з батьком, іноді вставала й ходила вперед-назад по кімнаті, відчиняла вікна від задухи, так що віконниці бились об стіни будинку, а підлога тряслася. Я не спала та слухала, як вона крутиться, ходить, зітхає і пошепки свариться сама з собою. Приблизно опівночі я заснула, але десь через годину знову прокинулась і почула, що вона досі не спить.

Тепер це може здатися бездушним, але тоді єдиним моїм відчуттям був тріумф. Жодної провини за свій вчинок і жодного співчуття її стражданням – я тоді й гадки не мала, якою мукою може бути безсоння. Те, що загорнутий у ганчірочку маленький жмуток апельсинової шкірки міг викликати таку реакцію, здавалося абсолютно неможливим. Що більше вона крутилася й стогнала на подушці, то міцнішим мав ставати запах від тепла її спітнілої потилиці. А що міцніший запах, то більша тривога. Вона думала, що незабаром неодмінно прийде мігрень. Інколи очікування болю може бути більш нестерпне й пекельне, ніж сам біль. Тривога, що постійно ховалася в зморшках її лоба, гризла їй голову, вбиваючи сон. Її ніс стверджував, що десь були апельсини, але її розум казав, що це неможливо – звідки, на бога, тут узятись апельсинам? – проте гірким і жовчним, мов старість, запахом апельсинів був просочений кожний закапелок кімнати.

Вона піднялась о третій і ввімкнула лампу, щоб зробити запис в альбомі. Я не маю достеменних відомостей, що це було написано саме тоді, адже вона ніколи не зазначала дат, але я знаю напевно.

«Це навіть гірше, ніж будь-коли раніше, – писала вона. Почерк дрібний, ніби вервечка мурашок пройшла по аркушу вмоченими у фіолетове чорнило лапками. – Я лежу в ліжку і не знаю, чи зможу ще колись заснути. Що б не сталося, гірше, ніж зараз, не буде. Навіть божевілля було б полегшенням». А трохи пізніше, під рецептом картопляного пирога з ваніллю, вона дописала: «Я розбита навпіл, мов циферблат. О третій ранку можливо все».

Потім вона встала, щоб випити морфієву пігулку. Вона зберігала їх у шафці ванної кімнати, поряд із приладами для гоління, що належали покійному батькові. Я почула, як відчинились дверцята, як вона втомлено крокує по натертій підлозі. Заторохтіли пігулки у флаконі, глек глухо стукнув об чашку, коли вона наливала воду. Я гадаю, шість годин безсоння легко могли викликати мігрень. Так чи інакше, але її цілковито зморило ще до того, як я прокинулась.

Ренетт і Кассі ще спали. Світло, що просочувалось у кімнату крізь шпарину штор, було зеленавим і блідим. Була десь п’ята година. Це приблизно, бо в нашій кімнаті годинника не було. Я сіла в ліжку, намацала в темряві одяг і швидко нап’яла його на себе. Я знала кожен куточок цієї маленької кімнати. Прислухавшись, як дихають Ренетт і Кассі – він дрібними, хриплуватими вдихами, – я дуже тихо обійшла їхні ліжка. Треба було багато чого зробити, перш ніж будити їх.

Спочатку я прислухалася під дверима материної кімнати. Тиша. Я розуміла, що вона прийняла пігулки і, найімовірніше, безпробудно спатиме, та все ж не могла дозволити собі так ризикувати, щоб мене спіймали на гарячому. Я дуже обережно повернула дверну ручку. Під босою ногою дошка затріщала, як феєрверк. Я відразу зупинилась, прислуховуючись до її дихання, чи не змінило воно ритм. Ні. Я штовхнула двері. Одна віконниця залишилась прочиненою, і в кімнаті було світло. Мати лежала поперек ліжка. Уночі вона дуже багато крутилась, і одна з подушок впала на підлогу. Іншу придавила відкинута вбік рука, а голова опинилася під незручним кутом, що аж волосся торкалося підлоги. Без здивування я помітила, що голова лежала саме на тій подушці, в якій ховався мусліновий згорточок. Я схилилася над матір’ю. Вона дихала повільно та спокійно. Під синюшними повіками хаотично бігали зіниці. Я повільно опустила пальці в наволочку під головою.

Це було нескладно. Пальці обхопили вузлик всередині подушки й підтягли його до розрізу в наволочці. Я нігтями перехопила згорток, нарешті витягла його зі схованки та затиснула в руці. Мати так і не поворухнулась. Тільки очі мигали й бігали під темними повіками, ніби постійно слідкуючи за чимось яскравим і привабливим. Рот був напіввідкритий, і нитка слини тягнулася вздовж щоки вниз на матрац. Раптом я стиснула згорточок, щоб вичавити ще трохи аромату, і сунула його матері під ніздрі. Уві сні вона заскиглила, відвернулася від згорточка й нахмурилася. Я сховала апельсиновий згорток до кишені.

А тепер починалися серйозні справи. Я кинула на матір останній погляд, ніби вона страшне чудовисько, яке вдалося приспати. Тоді підійшла до каміна. Там стояв важкий годинник із круглим циферблатом під куполом із позолоченого скла. Він мав дивний вигляд поряд із простою чорною решіткою і здавався надто ошатним для материної спальні. Але вона успадкувала його від своєї матері, і це була одна з найбільших цінностей з усього її майна. Я підняла скляний купол та обережно перевела стрілки назад. На п’ять годин. На шість. І повернула купол на місце.

Потім я переставила предмети на камінній поличці: рамку з батьковим фото і ще одну, із зображенням жінки, яка доводилася мені бабусею, керамічну вазу з сухими