Джоан Харріс - П'ять четвертинок апельсина

серце, що гупало в грудях. Потім, упершись спиною в стовп, я взялася піднімати скарбничку з замуленого дна. Це виявилося до біса тяжко. Сама скринька була неважка, але її обтяжували ланцюг і брезент, тож важила вся ця конструкція дай боже. Даючи дрижаків і клацаючи зубами від холоду, я боролася із ланцюгом, поки не відчула, що щось таки піддалося. Несамовито перебираючи ногами у воді, щоб мене не відкинуло від стовпа, я витягла коробку. Другий приступ паніки я пережила, коли слизький брезент ковзнув по нозі, і пальці почали розбиратися з мотузкою, якою була перев’язана коробка.

На якусь мить мені здалося, що занімілі пальці не зможуть нічого вдіяти, але тут вузол піддався, і в коробку плюснула вода. Я щиро вилаялась. Проте він був там – старий коричневий шкіряний гаманець, який матір викинула через пошкоджену застібку. Я схопила його й для певності затисла в зубах. Потім останнім зусиллям закляпнула коробку й дозволила їй знову погрузитися на дно під вагою ланцюга. Брезент, звичайно ж, загубився, а інші скарби затопило водою, але цьому неможливо було зарадити. Кассі доведеться знайти сухішу схованку для цигарок.

У мене були гроші – це все, що мало значення.

Я попливла назад до берега, пропустивши два останні стовпи, і мене протягло метрів двісті в напрямку дороги на Анже, поки я не поборола течію. Сама собі я нагадувала пса – божевільного брунатного пса із заплутаним між ніг повідцем. Уся ця історія тривала, гадаю, хвилин десять.

Я дала собі трохи перепочити, відчуваючи обличчям тепло перших сонячних променів, що висушували луарський мул на моїй шкірі. Я тремтіла від холоду й збудження. Порахувала гроші в гаманці – на квиток у кіно та склянку соку вистачало. Добре. Я побрела вгору течією туди, де залишила одяг. Натягнула стару спідницю й блузку – обрізану червону чоловічу сорочку без рукавів. Взула клоги. Побіжно оглянула риб’ячі пастки, десь витягла дрібну здобич, а десь залишила для приманки. У горщику біля Спостережного Пункту на мене чекав сюрприз – невеличка щука, звичайно ж, не Стара Мама, і я засунула її у відро, яке принесла з дому.

Іншою здобиччю був клубок вугрів із замуленої мілини поряд із великою піщаною відмілиною, і нічогенька тараня, яку я витягла з однієї із сіток. Усе це пішло у відро.

Риба буде моїм алібі, раптом Ренетт і Кассі вже прокинулись. І я так само непомітно рушила додому.

Я правильно зробила, що принесла рибу. Коли я з’явилася на порозі, Кассі вже вмивався під помпою, а Ренетт нагріла собі барильце водички та обережно водила по обличчю намиленою мочалкою. Якусь мить вони зацікавлено дивились на мене, а тоді вираз обличчя Кассі став весело-зневажливим.

– А ти, я бачу, не здаєшся, – бовкнув він, сунувши носа до відра з рибою. – Ну, і що тут у нас?

Я стенула плечима.

– Так, дещо, – байдуже промовила я.

Гаманець лежав у кишені блузки, тішачи мене вагою.

– Щучка. Маленька, – пояснила я.

Кассі розсміявся.

– Малих ти переловиш, та тобі ніколи не вполювати Старої Мами, – відказав він. – А навіть якщо впіймаєш, то що з нею робитимеш? Такої старої щуки не приготуєш, бо навряд чи вона смачна. Мабуть, гірка, як трухлява колода, а на додачу ще й кістлява.

– Я її впіймаю, – вперлась я.

– Та ну? – перепитав він повним байдужості та зневіри голосом. – А що тоді? Ти ж загадаєш бажання, чи не так? Забажаєш мільйон франків і помешкання на лівому березі?

Я мовчки похитала головою.

– Я б загадала стати кінозіркою, – подала голос Ренетт, витираючи рушником обличчя. – Побачити Голлівуд, і вогні, і бульвар Сансет, і їздити в лімузині, і щоб у мене було багато-багато суконь…

Кассі з презирством глипнув на неї, що мене надзвичайно потішило. А потім повернувся до мене.

– Ну, то що загадаєш, Буаз? – його зухвалій посмішці неможливо було опиратися. – Що ж це буде? Хутра? Автомобілі? Вілла в Жуан-ле-Пен?

Я знову похитала головою.

– Знатиму, коли впіймаю, – грубо відповіла я. – І я її таки впіймаю. От побачиш.

Десь хвилину Кассі уважно мене розглядав, й усмішка поступово зникла з його обличчя. Потім він стиха фиркнув і знову став умиватися.

– Ти щось із чимось, Буаз, – промовив він. – Справді щось із чимось, ясно?

А потім ми взялися за хатню роботу, щоб завершити до того, як прокинеться матір.

12

На фермі завжди багато роботи. Потрібно натаскати води з колодязя і поставити металеві відра в погребі, щоб вода не нагрівалась на сонці. Треба подоїти кіз, а потім накрити цеберко з молоком мусліновою ганчірочкою та залишити в молочарні. Потім слід вигнати кіз на пасовисько, щоб вони не пожерли всю городину в саду. Також потрібно нагодувати курок і качок, зібрати денний врожай стиглих полуниць і підкинути дрів у піч, хоча я й сумнівалася, що мати сьогодні щось би пекла. А ще потрібно було випустити на пасовисько нашу конячку Бекассін і налити їй у корито свіжої води. Працюючи максимально швидко, ми завершили всі справи менше ніж за дві години. До того часу сонце почало припікати, нічна волога вже випарувалася з підпеченої землі, а роса потроху зникала з густої трави. Саме час іти.

Ані Ренетт, ані Кассі не запитували про гроші. Бо не було потреби. Я ж мала платити за себе сама, як і сказав Кассі, знаючи, що в мене немає грошей. Коли ми збирали полуницю, Ренетт косилася на мене, мабуть, дивуючись моїй самовпевненості, а коли перетнулася поглядом із Кассі, то захихотіла. Я помітила, що вона особливо ретельно вирядилась – складчаста шкільна спідниця, червоний светр із коротким рукавом, гольфи й черевики, – а волосся зібрала в товстий крендель і підколола шпильками. І пахла вона чимось незнайомим, якимось солодкуватим пудровим запахом, ніби фіалками й зефіром, а ще нафарбувала губи помадою. Я подумала, чи не збирається вона на побачення. Можливо, з якимось хлопцем. Наприклад, з її школи. Помітно було, що вона сильно нервувалася, бо збирала ягоди з витонченою поспішністю кролика, що вимушений обідати серед тхорів. Коли я йшла повз грядки полуниці, я чула, як вона щось прошепотіла Кассі, а потім до мене долетів її верескливий нервовий сміх.

Мені було байдуже. Я здогадувалась, що вони планували піти кудись без мене. Я вмовила Ренетт взяти мене з ними, і вони