Владислав Валерійович Івченко - Третій фронт

Старий ошелешено вирячився на мене. Мабуть, не чекав.

— Слухайте, я ж не сам працюю! Не сам! Ви ж розумієте, що за мною дуже поважні люди!

— Та мені начхати. — Я подивився старому в очі, й він побачив у моєму погляді щось таке, що примусило запанікувати.

— Зачекайте. Подзвоніть! Ось телефон! Вам усе пояснять! Дуже поважні люди! Вам не варто конфліктувати з ними і…

— Ти, я бачу, не розумієш усієї серйозності ситуації. Що ж, воля твоя. — Я натиснув на шию старого. Федір Михайлович засмикався, але руки в мене були міцні, а він занадто старий. Ось захрипів щось. Я трохи послабив пальці.

— Він був у мене, «Катехізис», але зараз немає! Я продав його! До Німеччини!

— Ну, це ти дарма, — зітхнув я і знову натиснув на шию. Старий почав смикатися, потім спробував ударити коліном нижче пояса. Але я звик до чудовиськ — чим мене міг здивувати цей Федір Михайлович? Ось він знову захрипів. Я відпустив трохи і попередив: — Останній твій шанс.

— Віддам, віддам! — прохрипів старий.

Я відпустив його. Почув, як за спиною полегшено зітхнув Бухгалтер. Озирнувся, побачив, що він геть розгублений. Мабуть, боявся, що я можу придушити старого.

— Віддавай. І краще не роби дурниць. — Я показав пістолет. Підтримував діда, бо той ледь стояв на ногах.

Ми пройшли квартирою до шафи. Букініст штовхнув її, вона напрочуд легко від’їхала. Позаду виявилися броньовані двері. Федір Михайлович заходився їх відчиняти, я тримав дуло пістолета біля його голови.

— Для чого вам «Катехізис» Зизанія? — спитав пошепки господар.

— Хочу почитати, — пожартував я.

— Небезпечна книжка. Вона точно вам потрібна?

— Точнісінько.

Федір Михайлович відчинив двері. Я думав, за ними буде сейф, але за ними виявилася кімната без вікон, обшита металом. У кімнаті стояли шафи. Старий підійшов до однієї, відчинив. На полицях лежали різноманітні стародруки.

— Ось він. — Федір Михайлович подав мені один із томів.

Я подивився в очі господарю, потім на книжку. Наче й те, що треба, але я чомусь не довіряв цьому діду. За своє життя він стільки разів обдурював, що цілком міг утнути подібне й зараз.

— Подивися за ним, — сказав Бухгалтеру, а сам із книжкою вийшов. Спустився до мікроавтобуса, показав букіністу. Той уважно роздивлявся, ледь не принюхувався. Потім закрутив головою.

— Лайно! Підробка! Папір трохи не той і…

Він не встиг договорити, бо в двір на швидкості заїхав легковик. Загальмував перед під’їздом. Вискочило двоє чоловіків у цивільному, які забігли в будинок.

— Це вони! Вони! — злякався букініст, аж затремтів.

— За мною! — наказав я Мовчуну.

Ми вискочили з мікроавтобуса, забігли в під’їзд. Гості сідали в ліфт.

— Зачекайте, будь ласка, — попросив я.

— Ми поспішаємо! — крикнув один, двері ліфта почали зачинятися, але я вставив ногу. Пасажири обурилися. — Ти що, не зрозумів?!

Чоловік спробував ударити мене в обличчя. Я ухилився, спіймав за руку й кинув через себе. Мовчун зайнявся другим гостем. Повалили, приставили пістолети до голів.

— Не сіпатися! — прошепотів я.

— Та ви знаєте, хто ми? — спитав чоловік, якого тримав я.

— Зараз дізнаємося. — Я вдарив його рукояттю пістолета по потилиці.

Затягнув у ліфт, піднялися вгору у квартирі я знайшов Бухгалтера, що скрутив Федора Михайловича. На підлозі біля старого лежав револьвер.

— Хотів мене застрелити! — сказав Бухгалтер трохи здивовано.

— Михайловичу, до вас гості. — Я кинув свого полоненого на підлогу. Мовчун кинув свого. Старий побачив хлопців і затремтів. Я присів біля нього й поклав руки на шию. — Ти, бачу, хитрий, але якось не дуже. Померти хочеш, що вирішив мене дурити? Де справжній «Катехізис»?

— Я не знаю, я… — почав шепотіти старий, але я сильніше стиснув пальці.

— Слухай ти, лярва кадебістська. Роззуй уже очі. Я ж тебе придушу, наче мерзенного щура. Це мені просто.

Він затремтів. Я потроху стискав пальці.

— Ні! Ні! — прохрипів старий. Я душив далі. — Скажу, скажу!

Я припинив стискати, подивився в очі.

— Слухаю. Уважно слухаю, — руки я не прибирав.

— Він був у мене багато років. А потім його забрали.

— Хто?

— Попи. Вони взагалі хотіли задарма забрати, але їх примусили заплатити. Десь чверть від того, що книжка могла коштувати, аби я її продав.

— Що за попи?

— З Лаври. Головний, бородатий такий. Дуже нахабний.

— Для чого йому «Катехізис»?

— Він мені не пояснював.

— Що ж, поїхали тоді до Лаври.

— Я не поїду!

— Поїдеш. Я тебе знищу, якщо ти вирішив мене обдурити.

— У мене є відео.

— Відео?

— Так. Як попи забирали. І їх розписка.

— Показуй.

Федір Михайлович, на моє здивування, мав ноутбук і досить вправно ним користувався. Показав відео. Бородатий дядько в пишному одязі єпископа та двоє цивільних.

— А це хто? — вказав я на них.

— Були з попом. Розмовляли російською. Консультували. Коли СБУ приїхало арештовувати, вони відмазували. Мали якісь зв’язки.

— Звідки вони?

— Не знаю. Може, ФСБ. Я чув слово «синодальники», не знаю, що це означає, — сказав старий, — а ось розписка про отримання. Єпископ Павло забрав.

Я подивився на розписку, знову передивився відео. Кивнув.

— Що ж добре. Ходімо, хлопці, — сказав своїм. Підійшов до зв’язаних есбеушників. Показав їм посвідчення. Якщо ще раз мені трапитеся, полетите з посад.

З тим і пішли.

— Вони ж справді з СБУ — сказав уже в ліфті Бухгалтер.

— Так, але вони злодії. Прикривають крадіжки і торгівлю культурними пам’ятками.

— Вони спробують помститися.

— Бухгалтере, повір, це найменше, чого нам треба боятися.

Ми вийшли на вулицю, побачили, що букініст вирішив не чекати, чим усе закінчиться, і улив. Поїхали на Лук’янівський цвинтар. Там я знайшов білий хрест, вклонився перед ним, розповів, що і як. Хлопці ошелешено стояли осторонь. Уже коли йшли до виходу, Бухгалтер таки спитав, що коїться.

— Збираю сили для удару, — пояснив я.

— А хто такий Василь Литовський?

— Митрополит Київський та всієї України, людина, що відновила Українську автокефальну православну церкву.

— Це коли було?

— Після розпаду Російської імперії. Там був справжній ренесанс українського православ’я, але потім більшовики злякалися і знищили церкву, залишивши лише структури Московського патріархату. Митрополита Василя розстріляли. Невідомо навіть, де він похований.

— А той хрест?

— Пам’ятний хрест на символічній могилі, щоб хоч якось ушанувати пам’ять.

— А як цей митрополит пов’язаний із третім фронтом?

— Побачиш. Їдьмо в Лавру.

У мікроавтобусі наказав підготувати зброю, розповів про план. Хлопці не те щоб злякалися, але трохи засумнівалися.

— Владюшо, ти певен, що це потрібно? — спитав Бухгалтер. — Це ж криміналка якась, майже тероризм.

— Захищати Батьківщину — це не злочин.

— Так, але напад…

— Щоб атакувати, потрібно подбати про тили. Цим ми зараз і займемося.

— Ну, добре,