Владислав Валерійович Івченко - Третій фронт

Невдовзі ми були вже біля Лаври. Зайшли через центральний вхід, фальшиві козачки з охорони спробували узяти з нас гроші, але я тицьнув їм в обличчя документ із Адміністрації Президента. Зайшли до церкви поруч, я наказав купити всі найбільші свічки. Запалили їх і поставили. Потім наказав відвести нас до керівництва. Нас відвели до розкішної будівлі неподалік. Ми ще й не підійшли, коли вибіг дебелий чоловік із широкою бородою й грізним поглядом. Той самий, якого я бачив на відео. Наші документи погляд цього чоловіка дещо пом’якшили, але коли я спитав про «Катехізис», він почервонів і став кликати охорону. Набігли якісь російськомовні козаки, але побачили зброю Мовчуна та Бухгалтера і зупинилися.

— Справа державної ваги. Книжку доведеться віддати.

— Немає в мене цієї книжки, що за маячня? — спитав чоловік.

— На кону — доля України!

— А я тут до чого?

— Може, віддаси по-доброму?

— Ти єпископу погрожуєш? — гнівно спитав чоловік.

Я вдарив його між ніг. Він переламався навпіл, козаки зойкнули, хлопці наставили зброю. Повалив чоловіка на землю, вдарив по голові. Відчув на собі погляд Бухгалтера. Він ніяк не міг звикнути, що наша благородна мета виправдовувала будь-які засоби. Ну, нічого, ще звикне. Я перевернув чоловіка горілиць, почав мацати чоло. Потім узяв довгу шпицю, намірився й увігнав у голову. Чоловік смикнувся.

— Ти що, його вбив? — спитав ошелешений Бухгалтер.

— Ні, просто перевстановлюю його на правду, — пояснив я й покрутив шпицею у голові, аж поки щось не клацнуло.

— А де кров? — спитав Бухгалтер.

— Яка кров? Це ж біоробот. Значну частину єпископів московської церкви замінили на біороботів. Щоб краще виконували накази з Москви. Ну ж бо, прокидайся.

Я поплескав єпископа по щоках. Він розплющив очі. Подивився на мене з гнівом.

— Я тебе в порохню розітру! — крикнув він.

— Де «Катехізис»?

— У ближніх печерах, — сказав він і миттю схопився за рот, дуже здивований. — Як це?

Спитав чи у себе, чи у мене.

— Де саме?

— У тайнику біля мощів Симеона Суздальського, — сказав єпископ і знову схопився за рот. Здавався украй переляканим. — Я нічого не казав! — крикнув чи то собі, чи то мені.

— Що за тайник?

— Сейф із кодом.

— Який код? — спитав я, а єпископ затулив руками рот, щось пробурмотів, я не розібрав. Руки прибрав і повторив питання.

— Нуль-чотири-нуль-два-вісімнадцять. Чому я це кажу? — закричав перелякано.

— Я відімкнув у тебе блок брехні. Ходімо, покажеш. — Приставив пістолет до голови і примусив підвестися. Ми пішли до ближніх печер. Я з єпископом попереду, а Мовчун із Бухгалтером — за нами.

— Я не хотів говорити! Не хотів! Мене примусили! — бубонів переляканий єпископ. — Мені не можна було говорити, не можна!

Я його не слухав, бо відчув небезпеку. Коли вивчаєш чудовиськ, це дуже корисне вміння — відчувати небезпеку до того, як вона проявиться.

— На землю! — закричав я хлопцям, а сам ударив єпископа під коліно й завалив на себе. Пролунали постріли. Я відчув поштовхи, єпископ кілька разів смикнувся й задимів. Мовчун почав стріляти у відповідь, до нього доєднався Бухгалтер. Крик — щось гепнулося. Я виповз з-під туші єпископа, підбіг до тіла в сірому костюмі. Після кількох кульових поранень воно ще смикалося.

— Хто це? — спитав Бухгалтер, перезаряджаючи автомат.

— Це «рсрк».

— Що це?

— «Рада у справах релігійних культів» — чудовисько, яке ще з радянських часів допомогало кремляді керувати церквою. Після розпаду СРСР цим став займатися «синод», «рсрк» заслабло. Тому ми і змогли його вбити.

— Що воно робило тут?

— А тут багато кремлядських чудовиськ. Кажу ж, є прямий хід із Москви. Знайдіть когось місцевого!

Ми схопили якогось монаха й наказали відвести нас до ближніх печер. Спустилися під землю, знайшли прихований сейф біля мощей Симеона Суздальського. Я ввів код, який сказав єпископ. Сейф відчинився, а я подумав, що код схожий на якусь дату. Цікаво, що відбувалося на початку лютого вісімнадцятого року? Чи, може, це дата у майбутньому?

Я схопив стародрук. Наче справжній.

— Виходьмо, — наказав. Ми пішли до виходу на поверхню, коли попереду щось зашуміло.

— Щось лізе! — крикнув Бухгалтер, який ішов першим. Присвітив ліхтарем. Попереду до нас повзло чудовисько. Прикрите чимось схожим на величезну рясу, з-під якої дитячий голос волав: «Дядечку, не треба!», чувся демонічний регіт і час від часу показувалися фалоімітатори.

— Що це таке? — спитав ошелешений Бухгалтер.

— «Никодимів гріх». Одне з чудовиськ, за допомогою якого кремлядь контролює російську церкву. Содоміти, які розбещують послушників, служок і мирян під покровом ряси.

— І що воно тут робить? Тут же Україна!

— Для нього тут руський світ, тим більше чудовисько має багато прихильників серед українського єпископату.

— А хто то на хресті? — Бухгалтер помітив, що попереду чудовисько несе хрест. На хресті висів голий чолов’яга, чомусь із роздертим від пострілу животом, пофарбованими губами і в стрінгах.

— То святий Педофілій, священик, убитий жертвами своєї розпусти. Для содомітів у церкві він став новим Христом, який начебто спокутував смертю свої гріхи і гріхи своїх поплічників. Тепер содоміти моляться йому, шанують більше за Христа й далі розбещують дітей на честь свого хтивого кумира.

— Треба зупинити! — Бухгалтер наставив автомат і прицілився в «никодимів гріх».

— Кулями його не зупиниш!

— А що робити?

— Відступаємо!

Ми побігли геть від чудовиська, але воно впевнено переслідувало нас. Мабуть, знало всі місцеві ходи й галереї.

— Я спробую його зупинити. Тікайте! — крикнув Бухгалтер.

— Ні, його не зупиниш! Відступаємо разом! — наказав я.

Сопіння почулося вже попереду. Здається, «никодимів гріх» зміг оточити нас своїм величезним хтивим тілом. Я помітив якусь келію, ми забігли туди, зачинили двері, підперли їх стільцем. Від потужного удару затремтіли двері. Було зрозуміло, що вони довго не витримають. Хлопці подивилися на мене. Вони розуміли, що жити нам залишилося недовго, але дивилися без претензій, просто очікували наказу на останній бій.

— День добрий, — пролунав чийсь голос. Я побачив священика у старій рясі, з великим, іще радянської моделі, наплічником за спиною. Кремезний панотець із дебелою головою й суворим поглядом вийшов із темного кутка келії.

— Стій! — наказав я Бухгалтеру, який уже хотів стріляти. — Це свій.

— Свій? — Бухгалтер не дуже вірив.

— Свій! — запевнив я і звернувся до чоловіка. — Вітаю тебе, Православний десантнику, ти вчасно. «Никодимів гріх» хоче знищити нас. Прямо тут, у ближніх печерах Лаври. Виконує накази кремляді, хіба добре це?

— Ні, не добре, — сказав священик. Визирнув із дзвіниці, закрутив головою. — Через цих содомітів був я відлучений від церкви, бо не мовчав, а вголос говорив і допікав єпископу, що був із никодимівців. Заради них вигнали мене